Бубало Іван Васильович

Солдат Іван Бубало загинув 7 березня 2022 р. під час звільнення Київщини від російських окупантів. Захисник дістав смертельні поранення в бою біля с. Слобода-Кухарська. Воїну назавжди залишилося 35 років. Іван народився у с-щі Любешів Волинської області. Закінчив Любешівський НВК, після школи працював будівельником. У вільний час любив рибалити та ходити на полювання. Під час повномасштабної війни Іван захищав Україну в лавах 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Обіймав посаду механіка-водія бойової машини піхоти. Був відданим і сміливим бійцем. «Іван був дуже рішучою особистістю. Про нього завжди казали, що він мав золоті руки, бо вдався у свого діда-коваля. Бойові побратими знали, що він відремонтує все. Мій братик завжди мав загострене почуття справедливості, тому й став одним із перших, хто брав участь у Помаранчевій революції, а згодом — у Революції гідності. Волелюбний, завжди веселий, товариський, щирий... Він знав свій родовід, любив історію, природу і риболовлю. Роки служби вважав найкращими роками свого життя… Не раз чула від нього: «Тут я себе знайшов...», «Поруч найкращі побратими — вірні й справедливі…», — розповіла сестра Альона. Вчитель Івана Микола Савчук присвятив йому вірш: «КОМУ СУДИЛОСЬ — ТРЕБА ЖИТИ! Іванку, рідний наш Іванку, Чом не встаєш ти спозаранку?.. Он на Стоході сплять човни, Вже зачекалися вони. А пам'ятаєш, дні бували: Зберуться батько й син Бубали, Й гайда по рибу на Стохід, То на човні, а то і вбрід… Чому сьогодні на світанку Не розбудив ти матір зранку?.. Чому до глека молока Не простягнулася рука? Чому не взяв в кишеню хліба, Щоб і на нього ловить рибу. І чайка здалеку: «Чомуууу?!». Та не судилося йому… На місці не спинити час, Він йде і підганяє нас: Кому судилось — треба жити, Як наш Іван, життя любити!». Поховали військовослужбовця у рідному селищі. В Івана залишилися батьки, дружина, троє дітей і сестра. Івана Бубала нагородили посмертно орденом «За мужність» ІІІ ступеня.