Гудзь Михайло Сергійович

Гудзь Михайло Сергійович народився 19 травня 1978 р. у м. Косів Івано-Франківської області. Невдовзі сім'я переїхала на Тернопільщину, до с. Буглів Лановецького району, звідки родом був батько. Після закінчення школи хлопець 1,5 роки проходив службу в Національній гвардії України, обіймав посаду навідника. Повернувшись з армії, Михайло у 1999 р. одружився і переїхав із сім’єю до с. Петриків Тернопільського району. Його щастю не було меж, коли у 2000 р. народився син Олег, а у 2006 р. — син Ростислав. У 2014 р. після початку бойових дій на Сході України Михайло, отримавши повістку, ні хвилини не вагався та став на захист своєї Батьківщини. Пройшов найбільш гарячі точки. Прослуживши рік, чоловік був демобілізований та, попри це, не міг залишатись осторонь подій на Сході і прийняв рішення приєднатися до лав правоохоронців. У серпні 2015 р. Михайло розпочав службу на посаді поліцейського взводу № 1 батальйону патрульної служби поліції особливого призначення «Тернопіль» Головного управління Національної поліції в Тернопільській області. Тривалі відрядження на Сході чергувалися з несенням служби з охорони громадського порядку в рідному Тернополі. Вдома на чоловіка завжди з нетерпінням чекала сім’я. Дружина Ліна намагалася в усьому підтримувати коханого, а хлопці завжди пишалися своїм батьком. «Я завжди приймала вибір свого чоловіка. Коли він вирішив піти служити в батальйон, то сказав коротко: це моє і мені це подобається. Я підтримала його рішення», — розповідає дружина бійця. У вільний від роботи час Михайло намагався максимально приділяти увагу родині: грав із хлопцями у футбол, допомагав дружині по господарству. Дім був для нього місцем сили. Лінуся — саме так ніжно він завжди звертався до своєї дружини та жартував, що вона має вдома трьох козаків. Чоловік постійно повторював, що щасливий, бо мав все, про що мріяв: кохану дружину, синів, свій будинок та свій маленький сад. Михайло мало розповідав рідним про своє перебування на Сході України, не хотів, аби вони хвилювалися. Завжди був позитивно налаштований і казав: «Ми переможемо!». Дружина Ліна пригадує, що за роки тривалих поїздок чоловіка в неї виробилася звичка всюди носити з собою телефон, щоб не пропустити дзвінок від коханого. Бути, як тато, і носити погони — таке рішення у 19 років прийняв старший син Михайла Олег. Після закінчення коледжу хлопець став поліцейським конвойної служби. Пропрацювавши рік, у лютому 2021 р. Олег перейшов до підрозділу, де служив його батько, — до роти поліції «Тернопіль». «Тато завжди був прикладом для мене. Коли він був в армії, я побачив, який він мужній, і хотів бути схожим на нього, мабуть, через це і пішов у поліцію», — зазначає хлопець. Олег розповідає, що тато ніколи не опікувався ним на роботі, вони завжди були нарівні в строю. Коли ж виникала потреба — допомагав та підтримував. Завжди наголошував хлопцеві на дотриманні заходів особистої безпеки. У листопаді 2021 р. Михайло із сином вперше разом у складі зведеного загону поїхали в зону проведення ООС. 24 лютого 2022 р., коли росія відкрито розпочала повномасштабну війну проти України, обоє чоловіків несли службу в Тернополі. Наприкінці березня разом вирушили на Схід, аби змінити своїх колег. Ця поїздка стала останньою для Михайла — 27 квітня 2022 р. він загинув. «Це відрядження було не таким, як раніше. Обстріли не вщухали, все змінювалося дуже швидко: завдання, позиції, місця дислокації. Росіяни накривали з усього озброєння, яке тільки в них було… Ми сумлінно продовжували виконувати свої обов’язки», — розповідає син Олег. Життя сім’ї розділилося на «до» та «після» після звістки про смерть Михайла. Дружина Ліна пригадує, що того дня вона була на городі, коли приїхали колеги її чоловіка і сповістили про його загибель. До останнього відмовлялася вірити, кинулася телефонувати йому, проте у слухавці була лише німа тиша. «З кожним днем стає дедалі важче усвідомлювати, що більше немає мого Михайлика. Не прийде, не зателефонує, не напише, не пригорне до себе, не підтримає, коли важко…», — говорить жінка. Завжди спокійний і врівноважений, що б не коїлося навкруги — таким Михайла пригадують колеги та товариші по службі. Він вмів залагоджувати конфлікти та знаходити вихід зі складних ситуацій. «Я знав Михайла з 2015 р., він прийшов до нас зі Збройних сил. Я пишався таким підлеглим, він до останнього подиху гідно виконував свій службовий обов’язок», — згадує командир роти «Тернопіль» Віталій Цап. 30 квітня 2022 р. віддати шану і провести в останню путь бійця прийшли тисячі людей. «Вісім років батальйон ніс службу на Сході України. Охороняли громадський порядок, виконували роботу, яка була передбачена функціональними обов’язками. Коли почалася війна, вся рота «Тернопіль» поїхала на Схід, жоден боєць не відмовився виконувати свій обов’язок та захищати Батьківщину. За це їм велика шана!», — сказав під час прощальної церемонії начальник ГУНП у Тернопільській області Олександр Богомол. У с. Петриків, де Михайло проживав, вшанували пам’ять загиблого, назвавши вулицю його іменем. За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, Гудзя Михайла Сергійовича медаллю «Захиснику Вітчизни» (посмертно).