Курильчик Микола Сергійович

Курильчик Микола Сергійович народився 30 червня 1997 р. у смт Клесів Сарненського району Рівненської області. Виховувався лише мамою, у багатодітній сім’ї було п’ятеро дітей. Навчався в Клесівській ЗОШ І–ІІІ ступенів. Закінчивши 11-й клас, узяв рік перерви, після чого пішов навчатися на єгеря-лісника до Рокитнівського коледжу. Батько Миколи — Сергій Курильчик, покинув сім’ю, а згодом воював у складі терористичних формувань ДНР. Попередньо відомо, що він був ліквідований під час проведення АТО. Оскільки батько покинув сім'ю, Микола взяв на себе всю чоловічу роботу. Незважаючи на свій юний вік, хлопець доволі успішно справлявся зі своїми обов’язками, був слухняним та дисциплінованим. Сестра згадує, що він дуже любив дітей, мріяв про власну сім’ю. «Коли ми виросли, він завжди допомагав мені, часто доглядав за моєю дитиною, поки я була на роботі. Він завжди називав її принцесою». Спершу до війська Микола потрапив у 2018 р. за призовом. Місцем його служби став Слов'янськ, де Микола перебував до демобілізації. Після повернення додому воїн отримав статус учасника бойових дій. Звільнившись з армії, Микола Курильчик рік пропрацював різноробочим на будівництвах, після чого вирішив повернутися до ЗСУ. 25 березня 2021 р. Микола підписав контракт із ЗСУ та вступив до лав 24-ї окремої механізованої бригади, обійнявши посаду солдата-зенітника. Після підписання контракту воїн спершу пройшов навчання на Яворівському полігоні, після чого одразу вирушив на Схід, у м. Попасна, де перебував до початку повномасштабного вторгнення. Із початком російського вторгнення у 2022 р. солдат одним із перших прийняв удар. 4 березня 2022 р. Микола дістав осколкове поранення та зміг на нетривалий час повернутися додому. Рідні згадують: «Коли він був тут, то був зовсім інший Коля. Погляд сумний, сам мовчазний і його тягнуло на Схід. Він говорив: «Мої хлопці мене чекають». Загинув воїн 23 квітня 2022 р. у районі с. Катеринівка, що на Луганщині, під час відбиття ворожого штурму. У Миколи залишилися самотня мати, брат, три сестри та обраниця. Рідні згадують, що воїн дуже хотів мати справжню сім’ю: дружину та діточок. Зі своєю дівчиною вони познайомилися через інтернет, а одружитися мали після перемоги, проте не судилося. Сестра згадує: «Після повернення на Схід Микола дуже рідко виходив на зв’язок. Одного разу його не було 3 дні, я думала, вже посивію. Коли він вийшов на зв’язок, я заплакала, а він сміється, говорить: «Як щось станеться, свої подзвонять, я залишив номер». Сказав, що там, де він, — саме пекло. Перед загибеллю ми переписувалися вранці та в обід, а ввечері він не вийшов на зв’язок. Не було його і 24, і 25, і 26 числа. Я себе заспокоювала і рідних, говорила, що просто зв’язку немає і він скоро відповість. 26 квітня мені зателефонували із селищної ради і повідомили, що Микола загинув 23 квітня у районі с. Катеринівка. Подзвонили, бо мене тоді не було вдома».