Фомін Олександр Андрійович (Тор)

Старший лейтенант Олександр Фомін (позивний Тор) загинув 3 вересня 2022 р. під час виконання бойового завдання на околиці с-ща Велика Новосілка на Донеччині. Після того як група висунулась у визначений район із метою проведення розвідки, близько 6.30 офіцер помітив розвідувальну групу противника. Зав'язався стрілецький бій, унаслідок якого ворогів ліквідували. Проте після цього окупанти застосували артилерію. Олександр забезпечив відхід групи, кинувши димову гранату. Завдяки його хоробрості та самовідданості решта групи отримала можливість відійти до пункту збору, проте сам офіцер дістав смертельне поранення, від якого загинув на місці. За 2 тижні до цього, 15 серпня, йому виповнилося 44 роки. Олександр родом із Дніпра. Навчався у школі № 6. Пройшов строкову службу в десантних військах ЗСУ. У 2002 р. закінчив Дніпропетровський транспортно-економічний технікум, у 2006 р. — Державний університет внутрішніх справ. Отримав повну вищу освіту за спеціальністю «Правознавство» та здобув кваліфікацію юриста. Далі продовжив служити Батьківщині в лавах Державної кримінально-виконавчої служби України, обіймав посаду бійця штурмової групи, снайпера, підривника оперативного взводу міжрегіонального підрозділу спеціального призначення при управлінні Державного департаменту України з питань виконання покарань в Дніпропетровської області. Загальний стаж роботи в МВС України — 19 років. Із дитинства гарно малював та займався моделюванням. Ліпив статуетки, робив кухлі для військових, а потім — і для своїх побратимів. Кожен кухоль був індивідуальний — з позивними та знаками підрозділів. Навіть на передовій знаходив час, щоб щось намалювати або зліпити. Роботи Олександра залишилися на стінах Маріупольського аеропорту, які він намалював ще в січні-лютому 2022 р. Займався важкою атлетикою, гирьовим спортом, володів прийомами рукопашного бою. Дуже любив читати, дізнаватись та вивчати щось нове. Вигадував та виготовляв нові прилади для саперної справи, які допомагали і допомагають нищити ворога. Дуже любив готувати — не тільки вдома, але й на передовій завжди чимось смачненьким дивував своїх побратимів. Любив музику, історичні фільми, захоплювався скандинавською міфологією. Під час повномасштабної війни Олександр воював за свою країну у складі Центрального територіального управління Національної гвардії України. Служив в окремому загоні спеціального призначення «Омега», де обіймав посаду офіцера (сапера) 1-ї групи спеціального призначення. «Олександр був душею будь-якої компанії, завжди веселий, чемний, ввічливий, спокійний, врівноважений, тактичний, кмітливий... Найкращий і люблячий батько, чоловік, зять, син, брат. Вірний побратим і друг, який завжди підставляв своє плече. Тримав своє слово, завжди допомагав. Дуже любив донечку, мріяв її удочерити, навіть з передової дзвонив і просив мене дізнатись, як він це може зробити. Це була його мрія, яка не здійснилася. Донька взяла його прізвище та по батькові. Коли востаннє Сашко приїздив додому, тримав паспорт доньки і дуже пишався, що вона це зробила. Був дуже романтичний. Перебуваючи на передовій, замовляв нам із донечкою кур'єром квіти. Останні букети ми отримали за декілька днів до його загибелі. Він рахував дні, коли приїде додому, коли обійме, поцілує. Дуже турботливий. Вдома, якщо хтось з нас хворів, не випускав з ліжка, лікував, готував, прибирав, мив посуд. Хатню роботу виконував постійно, він казав, що немає в домі жіночої або чоловічої роботи, є та, яку жінка не повинна робити, а все інше — це спільна. Любив дивитися старі фільми та слухати пісні років наших батьків. Один із наших улюблених фільмів — «Наречений напрокат». Ми його знали повністю, але дивилися знов і знов. Був ніжним, добрим, світлим, дбайливим, любив тварин і птахів, був завжди готовий навчатися. Перед загибеллю, на річницю нашого весілля, з передової написав мені: «Дякую тобі, моя люба киця! Я тебе дуже-дуже люблю! І в наступному житті знайду і знов з тобою одружусь!». Сашко був, є і залишається найкращим, коханням усього мого життя», — поділилася спогадами дружина полеглого воїна Ірина. Поховали Олександра на Алеї Слави Краснопільського кладовища у м. Дніпро. У нього залишилися мама, брат, дружина і донька. Посмертно офіцеру присвоєно звання капітана та нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.