Москаленко Олександр Анатолійович

Старший солдат Олександр Москаленко загинув 30 січня 2024 р. у районі м. Часів Яр на Донеччині. Виконуючи бойове завдання, дістав смертельні поранення під час ворожого мінометного обстрілу. Захиснику було 29 років. Олександр народився і жив у Києві. Був єдиним сином у родині. Тато працював капітаном далекого плавання, ходив світом із комерційними рейсами. Загинув, коли хлопчику було всього 5 років. Мама працювала в Міністерстві зв'язку ще з радянських часів, а з перших років незалежності стояла у витоків формування міжнародної пошти України. У підліткові роки Олександр пережив своє перше значне випробування. «Він був дуже чесним і справедливим у душі. А в школі було дуже багато несправедливості й тиску, особливо з боку вчителів. Від постійних стресів у Саші віднялися ніжки. Із 5-го класу ми перевели його на домашнє навчання. Саші стали в пригоді друзі: приходили до нього, допомагали рухатися, реабілітуватися. Ці хлопці були його друзями все життя. А до школи він так і не повернувся», — розповіла його мама Зоя Миколаївна. Хлопець спершу захоплювався малюванням, потім — комп'ютером. Коли почав потроху ходити, друзі брали його грати у футбол — ставили на воротах, соціалізували. Через важке захворювання в армію хлопця не взяли. Олександр пішов у машинобудівний ліцей при НАУ, де вивчився на оператора комп'ютерного зв'язку. Але за фахом не працював, почав шукати себе на різних роботах і знайшов. Улітку 2019 р. влаштувався на «Нову пошту». З простого оператора швидко доріс до керівника відділення. «Пошта у нього просто в крові була. У роботі Саша був відповідальний, не лінувався, вкладав бажання й сили, вмів спілкуватися з людьми. Характер мав твердий і досить закритий, тому не так багато розповідав про деякі моменти його життя та емоції… Казав, що як прийде з війни, одружиться. Може, це було просто мрією, а може — конкретним планом», — додала Зоя Миколаївна. 24 лютого 2022 р. Олександр разом зі шкільними товаришами став на захист свого міста і своєї країни. Зовсім недосвідчені хлопці потрапили до 112-ї окремої бригади ТРО. Не вміли навіть тримати зброю. Але їх навчили, вони пройшли «практику» в Бучі, Ірпені, Романівці, допомагаючи евакуйовувати людей у тій страшній ситуації. А восени 2022 р. потрапили на Луганщину. Олександр став хорошим солдатом, вправно нищив ворога і дбав про цивільних: ділився з ними останнім. Через пів року прийшов на ротацію. Отримав звання старшого солдата та статус учасника бойових дій, пройшов курси кулеметника механізованої роти, щоб воювати на БТРі. У жовтні 2023 р. зі своїм батальйоном став на захист Часового Яру. Був поранений, два місяці провів у госпіталі, потім ще трохи — на реабілітації. У грудні повернувся до своєї частини. Востаннє. Поховали військового у столиці. В Олександра залишилась мама.