Голбан Олександр Олександрович

Солдат Олександр Голбан (позивний Best) прийняв свій останній бій 10 вересня 2024 р. біля с. Черкаська Конопелька Курської області рф. Захиснику тепер назавжди 34 роки. Олександр був родом із с. Гулянка Одеської області. Жив у м. Ромни Сумської області. Здобув середню освіту та переїхав до Києва. Працював на шиномонтажі, маляром у Польщі на заводі «Nifko» та Заводі Кобзаренка. Захоплювався кулінарією та дуже любив готувати. Коли почалася повномасштабна війна, чоловік був у Польщі. Одразу вирішив повернутися додому та стати на захист Батьківщини. Так, у 2022 р. він став бійцем Збройних сил України. Службу проходив у 80-й окремій десантно-штурмовій Галицькій бригаді. Під час навчання у Великобританії Олександр увійшов до трійки кращих учнів, його називали Best, звідси і з'явився позивний. Захищав Батьківщину поблизу Сватового та Кремінної на Луганщині, біля Бахмута та Лимана на Донеччині, брав участь у звільненні Харківщини, згодом вирушив на спецоперацію до Курської області рф. У травні 2024 р. проходив навчання у Німеччині, де вчився користуватися новою військовою технікою. За участь у контрнаступі з визволення Харківщини отримав нагороду «Захиснику Вітчизни», також був нагороджений медаллю та відзнакою від Президента України «За оборону України». «Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, мій чоловік повернувся з Польщі та добровільно пішов до Роменського військкомату, аби стати на захист рідної землі. Спочатку йому відмовили. Згодом, а саме 20 червня 2022 р., мого чоловіка мобілізували. У квітні 2023 р. він був травмований під час оборони Бахмута, але після 3-місячної реабілітації, яку проходив у Києві, він повернувся на передову. Побратими згадують, що Олександр був вправним військовим, вірним та гарним товаришем, дуже сміливим, порядним, відповідальним, працьовитим і кваліфікованим військовослужбовцем, чудовим воїном, який знайшов себе у військовій справі… Захоплення його життя — кулінарія — і на війні знадобилося чоловіку — він готував смачні страви для побратимів. На знак вдячності друзі називали Сашу «наша мамка»… Мій чоловік планував після закінчення війни відкрити власну справу: для мешканців громади створити затишне кафе чи ресторан, де б готував страви за власними рецептами. Найбільше, чого хотів наш захисник, — це подарувати дітям світле майбутнє у мирній країні… Та не судилося…» — розповіла дружина загиблого Юлія. Поховали десантника на центральному кладовищі у м. Ромни. В Олександра залишились дружина, син, донька, сестри та брат.