Степаненко Роман Григорович

Старший солдат Роман Степаненко (позивний Оттер) загинув 11 березня 2024 р. під час виконання бойового завдання у районі с. Терни на Донеччині. Тоді росіяни завдали удару керованою авіаційною бомбою по позиціях українських захисників. Воїну тепер назавжди 31 рік. Роман народився у м. Дніпро. Виріс і жив у Києві. Закінчив школу № 8. У 2012–2016 рр. навчався в Інституті суспільства та Гуманітарному інституті Київського університету імені Бориса Грінченка за спеціальністю «Міжнародна інформація». У 2018 р. отримав ступінь магістра за спеціальністю «Фізична культура і спорт». Під час навчання проявив себе інтелектуальним, відповідальним і творчим студентом. Був одним із кращих спортсменів університету. Професійно займався плаванням. Брав активну участь у спортивному житті університету як спортсмен та організатор змагань. У 2021 р. закінчив Національний університет фізичного виховання і спорту України. У 2016–2018 рр. працював керівником спортивної секції спортивного комплексу рідного університету. Із 2017 р. керував і секцією плавання. Також працював тренером у Польщі, навчав дітей. Проте повернувся до України, адже прагнув займатися улюбленою справою вдома. Мріяв відкрити власний басейн. Деякий час працював учителем фізичної культури у Київському ліцеї № 42, у спортивному комплексі НПУ імені М. П. Драгоманова. Заснував спортивний клуб «Otters Kiev Swimming Club». Проте повномасштабне вторгнення змінило всі плани. Із перших днів війни Роман займався волонтерством. Організував евакуацію українських дітей-спортсменів у безпечні місця — до Польщі, Німеччини, Чехії. Завдяки своїм друзям і знайомим, особливо в Польщі та Німеччині, організовував постачання медикаментів, гуманітарної допомоги, необхідних речей для військових і цивільного населення. Він власними силами забезпечував доставку допомоги в Україну фурами. Крім цього, підтримував ТРО Київської області та інших регіонів — на запити військових знаходив і передавав те, що було потрібно: від автомобілів і дронів до спальників та іншого необхідного спорядження. Врешті Роман сам став військовим Національної гвардії України. Службу проходив у 12-й бригаді спецпризначення «Азов». Обіймав посаду авіаційного механіка відділення безпілотних літальних апаратів взводу аеророзвідки. Отримав відзнаку «Учасник бойових дій». «Попри складне дитинство, мій брат залишився світлою, доброю та сонячною людиною. Він втратив батьків у 9 років, але ніколи не бачив перешкод, йшов до своїх мрій і завжди залишався непохитним у своїй вірі в життя. Він мріяв розвивати спорт саме в Україні, відкривати можливості для молоді, а головне — створити власний басейн. У дитинстві мріяв стати льотчиком. Щоразу, почувши звук літака, вибігав подивитися в небо. Льотчиком у мирному житті він не став, але його мрія літати здійснилася — він піднявся в небо на дронах, виконуючи завдання. За годину до страшного моменту він говорив із теплом і впевненістю. На моє питання: «Як справи?», він відповів: «Все добре, я літаю». Ці його слова стали останніми, але вони залишаться вічними в наших серцях. Він був і залишиться героєм, який до останнього подиху жив своїми мріями, для своєї країни і для людей… На жаль, війна обірвала його життя, не дозволивши здійснити безліч мрій. Він не встиг створити власну сім'ю, виховати дітей, побачити, як його школа зростає, і відкрити той басейн, про який так мріяв. Але він залишив по собі яскравий слід у житті багатьох людей, ставши для них не лише наставником, а й взірцем незламності, доброти та віри у свої мрії. Пам'ять про нього житиме в кожному серці, яке він надихнув, у кожному учневі, який продовжуватиме його справу… Роман — мій улюблений молодший брат, найдорожча людина, добрий, світлий, життєрадісний, найкращий друг, якого я втратила через цю війну. Згодом він і сам мене повчав, будучи для мене прикладом. Він назавжди залишиться в моєму серці. Я безмежно вдячна за те, що мала такого брата. Я завжди ним пишалась, пишаюсь і буду пишатись», — поділилась спогадами старша сестра загиблого Альона. Поховали захисника на Лісовому кладовищі у столиці. У героя залишились сестри Альона та Ніна. Посмертно Роман Степаненко нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.