Наглюк Роман Миколайович

«Тобі, синку, Ромчику!» 4 серпня 2017 р. минає 3 роки, відколи тебе немає… Саме на своє 28-річчя, 14 березня 2014 р., поїхав наш Ромчик, капітан Збройних сил України, у складі 24-ї Яворівської механізованої бригади на Схід — захищати Україну. Саме цього дня, вітаючи його по телефону, я запитала: «Де ти, синку?», на що він відповів: «У потягу, їду на війну з росією!». Ця звістка різким пекучим болем ударила в серце. І ледь стримуючи нервовий клубок у горлі, я скрикнула: «Ти що таке кажеш, синку? Яка війна? Навіщо? З ким? Із росією? Бути цього не може!». У це мені не вірилося до останнього, доки не почула про перші жертви… І тисячі думок свердлили мозок. Чому? За що? Кому це потрібно? Навіщо ця війна? Хто склав план-сценарій винищення українців? Чому брат стріляє у брата? Хто відкрив кордон України і впустив чужу техніку та бойові частини найманців? Тисячі «чому» і лише одна правда — війна! Чорним шулікою смерть забирає життя найкращих наших воїнів. Хтось втратив сина, хтось — брата, хтось — чоловіка чи батька… Горе і біль. Господи, помилуй, врятуй і збережи! Ми всі молилися і просили в Бога захистити нашого Ромчика та всіх хлопців-воїнів, щоб усі залишилися живими-здоровими, щоб швидше закінчилася ця клята війна, щоб верхи домовилися — і настав мир! Але надії були марними. У липні — вересні 2014 р. зона АТО перетворюється на справжнє пекло… Щодня важкі втрати, хлопці збирають розкидані частинки людських тіл побратимів і ще сильніше стискають у руках зброю. Вони — воїни, захисники, присягали на вірність Україні та її народу, тому повинні виконати свій обов'язок! Неважливо, що по декілька днів не їли, не спали і навіть не пили води, головне — виконати наказ командування і не зрадити присязі. Ці два чинники були і є головними для наших воїнів в АТО. Вони — справжні патріоти! Додзвонившись до Ромчика, я запитувала: «Як ти, синку? Коли кінець війні? За що ж воюєте, діти?». Він відповідав: «Україна у нас одна. І тут, і там наші люди — українці! Тому й воюємо за Україну, мамо, за Україну! Бо чому прийшли на нашу землю чужинці-найманці й нищать, вбивають, грабують? Навіщо рвуть мою Україну, ділять на частини? Я дав присягу і буду захищати свій народ! І навіть якби не був військовим, то пішов би добровольцем!». Роман Миколайович — танкіст, офіцер, капітан Збройних сил України — виконав свій обов'язок до кінця! Він був доброзичливою, щирою, життєрадісною людиною. Безмежно любив і цінував сім'ю й Україну. Великий життєлюб, він дуже хотів жити і творити, бо мав багато талантів. Добре розумівся і в техніці, і в музиці, знав усі новинки, із заплющеними очима міг розібрати і зібрати танк чи БТР. Мав неабиякий хист до малювання та гарний голос. Бог дав йому багато талантів, утім, переміг військовий. І він був би генералом! Але… 4 серпня 2014 р. страшна чорна звістка громом ударила в наш дім. Тисячами грізних блискавиць розірвала небо та землю — і вмить усе почорніло. Ця важка втрата болем і скорботою стискає наші серця. Не хочемо і не можемо змиритися з тим, що поряд немає любого сина, брата, батька. Синку, любий, дуже сумуємо і страждаємо за тобою! Нам дуже не вистачає тебе, твоєї безмежної любові, підтримки, щирої усмішки, міцних обіймів. Тільки ти вмів так обіймати і міцно притискати до себе, ніби востаннє. Тільки ти вмів так заспокоїти і розрадити теплим поглядом та щирим словом: «Усе буде добре, не хвилюйся, мамо, все добре!». Любимо і пишаємося тобою, Ромчику! Ти завжди живий для нас, синку, живий…».