Рудий Сергій Андрійович

Рудий Сергій Андрійович народився 27 грудня 1977 р. у с. Лошнів Теребовлянського району Тернопільської області. Навчався у Тернопільській загальноосвітній школі № 20, закінчив Львівський інститут внутрішніх справ Національної академії внутрішніх справ. Обіймав посаду оперуповноваженого карного розшуку в правоохоронних органах упродовж 12 років — до виходу на пенсію у 2010 р. Проте через 8 років знову повернувся у стрій – став поліцейським взводу № 3 роти патрульної служби поліції особливого призначення «Тернопіль» ГУ Національної поліції в Тернопільській області. 31 березня 2022 р. Сергій Рудий у складі загону прибув на Схід, де в цей час вже несли службу побратими з роти патрульної поліції «Тернопіль». За спогадами командира роти Віталія Цапа, підрозділ був розосереджений на декількох бойових позиціях, зокрема у населених пунктах Золоте та Гірське Луганської області. «Ми виконували протидиверсійну діяльність, здійснювали бойові завдання з протидії агресії рашистів, — розповідає Віталій Цап. — Місця нашої дислокації вороги обстрілювали 24 години на добу. Але, попри це, ми ще й намагалися допомагати місцевим — евакуйовували їх на службових авто. Допомогли вибратися десяткам людей. 27 квітня після обіду ворожий снаряд прицільно влучив у місце, де були мої побратими. Троє загинуло, серед них — і Сергій Рудий. Сергія знаю з 1998 р., разом із ним працювали в карному розшуку. Про цю людину можу сказати лише найкраще. За майже чотири роки його служби в роті він довів, що був професіоналом своєї справи, надійним побратимом, вірним товаришем. Кажуть, небо забирає найкращих. Такими були наші бійці, котрі до останнього виконували свій службовий та громадянський обов'язок — захищали рідну землю». Звістка про смерть Сергія приголомшила усіх, хто його знав. Не вірили не тільки рідні. Сусіди, друзі, товариші не йняли віри, що не стало такої доброї та щирої людини. «Чому цей світ покидають найкращі, — плаче теща загиблого Марія Володимирівна Іванусь. — Мабуть, щоб і в іншому світі були такі, як він, — віддані, добродушні, готові завжди і всім прийти на допомогу. Під одним дахом ми прожили 23 роки, але ніколи не мали зла одне на одного, не сварилися. Він був господарем, усе, що маємо, зроблено його руками. Він був мені, як син». Не стримує сліз, згадуючи про батька, і донька Настя. «Настуню, донечко, — так кликав мене тато. Навіть тоді, коли я була не дуже слухняна, але він ніколи не тримав на мене зла, — розповідає 21-річна Анастасія. — Сім років тому моя мати поїхала за кордон, і ми з татом залишились удвох. Самі розумієте: підлітковий вік, прагнення бути самостійною, але тато завжди казав мені: не поспішай, ще встигнеш у цьому житті все. Мене стримував, а сам стільки не встиг». Капітан поліції Сергій Рудий загинув, коли йому було лише 44. Але навіть за цей недовгий земний шлях він залишив по собі багато добрих справ та щирих спогадів. «Щоразу, коли тато повертався додому чи то з відрядження з зони ООС, адже їздив туди регулярно з 2018 р., чи то просто від дідуся з Тернополя, він завжди привозив або деревце: яблуньку, грушу, або якусь живність: курчат, качат, собачку. Його улюбленцем був наш чотирилапий Кузя. Куди тато, туди й собака — чи на город, чи на подвір’я. Мені дарував папуг, — згадує донька. — Останні якось не дуже приживалися в нас, але він щоразу привозив нового. Вже після батькового похорону дідусь привіз для мене останній подарунок від тата — зеленого папугу». Життєлюб, оптиміст, людина, котра випромінювала позитив і поруч з якою інші почувалися спокійно. «Коли 24 лютого розпочалася війна, тривога була в усіх, ми не знаходили собі місця. А тато заспокоював: все буде добре, не хвилюйтеся, війна скоро закінчиться, — розповідає Настя. — Збираючись в останнє у своєму житті відрядження на фронт, він переконував усіх, що скоро повернеться, як завжди». 27 квітня 2022 р. під час артилерійського обстрілу поблизу м. Золоте Сєвєродонецького району Луганської області Сергій Рудий героїчно загинув. Того дня він зателефонував доньці дуже рано, сказав, що у нього все добре. «Розмова була коротка. Згодом батько надіслав своє фото. А мені чомусь тоді так захотілося переглянути відео їхнього з мамою весілля. З бабусею ми сиділи, вона згадувала, ми жартували, що тато не дуже добре вмів танцювати. Тривоги не було. А далі почалися телефонні дзвінки. Всі щось не договорювали. Лише ввечері приїхав із Тернополя дідусь і сказав мені, що тата більше немає». Настя досі не може в це повірити. Вона чекає на дзвінок від тата, так хоче почути «Все буде добре». Але ці слова зринають хіба що у пам’яті. «Я хотіла, аби тато був ближче до мене, тому, попри те, що дідусь живе в Тернополі, прийняла рішення поховати батька у нашому селі Токи на Підволочищині. Тут я провідуватиму його могилу, дбатиму, аби місце його останнього спочинку було доглянуте так, як він дбав про мене, як створював затишок у нашому домі». Із Сергієм Рудим прощалися рідні, товариші, колеги і сотні тернополян, котрі прийшли віддати останню шану герою. Поховали поліцейського 30 квітня 2022 р. у с. Токи Скориківської громади Тернопільського району Тернопільської області. У нього залишилася донька. За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Рудого Сергія Андрійовича нагороджено медаллю «Захиснику Вітчизни» (посмертно).