Кульчицький Сергій Петрович

Біографія Сергія Петровича, підготовлена другом родини Кульчицьких, підполковником у відставці Юрієм Ваврисюком: «Сергій Петрович Кульчицький народився 17 грудня 1963 р. у м. Веймар (НДР), де на той час у групі радянських військ у Німеччині служив його батько Петро Іванович — офіцер Збройних сил СРСР, виходець із с. Чорнокінці Чортківського району Тернопільської області. Пізніше, у 1967 р., батька перевели до Далекосхідного військового округу, тож дитинство Сергія Петровича та його молодшого брата Ігоря пройшло у військових містечках різних гарнізонів. За прикладом батька (він пішов у відставку у званні майора, помер у 2003 р. у 79-річному віці) Сергій ще в юні роки прийняв рішення стати військовим. У 1979 р. після закінчення 8-го класу він без відома батьків подав документи до Уссурійського суворовського військового училища, закінчивши його у 1981 р. і вступивши до Далекосхідного загальновійськового командного училища, дислокованого у м. Благовіщенськ Амурської області. Навчався у підрозділі, який готував офіцерів морської піхоти, весь період навчання був старшиною курсу, отримав військове звання «Старшина». Коли Сергій перейшов на випускний, 4-й, курс, до Далекосхідного ЗВКУ вступив його брат (капітан Ігор Петрович Кульчицький передчасно помер від серцевого нападу у 30-річному віці, коли проходив військову службу на Дніпропетровщині). У 1985 р. Сергій Петрович закінчив училище з відзнакою і, маючи право вибирати місце служби, під час розподілу вибрав вакансію на Північному флоті. Перед тим як розпочати офіцерську службу у званні лейтенанта на посаді командира десантно-штурмового взводу 876-го окремого десантно-штурмового батальйону 61-ї бригади морської піхоти, дислокованої у м. Печенга-1 Мурманської області, Сергій Петрович одружився — його обраницею і вірною супутницею стала Надія Богданівна Дребіт, дівчина, з якою він познайомився у рідних Чорнокінцях і впродовж трьох років підтримував із нею романтичні стосунки (матері Сергія та Надії були подругами з дитинства). Старанний та ініціативний офіцер швидко просувався по службі: у 1989–1991 рр. він обіймав посаду заступника командира з тилу — начальника тилу, у 1991–1992 рр. — начальника штабу — заступника командира 876-го окремого десантно-штурмового батальйону 61-ї бригади морської піхоти. Закріплена за ним бойова техніка завжди була на ходу. Сергій Петрович розповідав, як особисто, не гребуючи по лікті замастити руки, він до гвинтика перебирав двигуни БТРів. Зі сміхом він згадував, що запчастини зі складу йому діставалися поза усіма нормами в обмін на талони на горілку (на той час цукор, горілка та деякі інші продукти розподілялись і продавались по талонах), а молодий офіцер алкоголю не вживав… Після проголошення незалежності України у 1992 р. капітан Кульчицький перевівся в Україну. У 1992–1993 рр. — заступник командира з бойової та спеціальної підготовки, у 1993–1994 рр. — заступник командира по службі — начальник штабу, у 1994–1995 рр. — командир 14-го окремого батальйону Національної гвардії України (військова частина 1441, м. Тернопіль). У 1995 р. призначений командиром мотострілецького батальйону 23-ї окремої бригади Національної гвардії України (військова частина 2209, м. Сімферополь), у 1995–1997 рр. — командир 41-го окремого батальйону морської піхоти 4-ї окремої бригади морської піхоти 7-ї дивізії Національної гвардії України (військова частина 2223, м. Феодосія). У 1997–1998 рр. — заступник командира з бойової та спеціальної підготовки 24-го полку Національної гвардії України, у 1998–2003 рр. — заступник командира і командир 24-го окремого батальйону 5-ї дивізії Національної гвардії України (з грудня 1999 р. — Західного територіального командування внутрішніх військ МВС України, військова частина 1241, м. Івано-Франківськ). У 2003 р. полковник Кульчицький був переведений до органів внутрішніх справ, до 2005-го обіймав посаду заступника начальника штабу — начальника оперативного відділу управління МВС України в Івано-Франківській області. У 2005–2010 рр. Сергій Петрович призначений командиром 2-ї окремої Галицької ордена Червоного Прапора бригади Західного територіального командування внутрішніх військ МВС України (військова частина 3002, м. Львів). У 2010 р. закінчив Національну академію оборони України, у 2010–2012 рр. обіймав посаду заступника начальника управління Західного територіального командування внутрішніх військ МВС України. Із серпня 2012 р. — начальник управління бойової та спеціальної підготовки Головного управління внутрішніх військ МВС України (з квітня 2014 р. — Головного управління Національної гвардії України). Указом Президента України від 24 серпня 2013 р. Сергію Петровичу було присвоєно військове звання «Генерал-майор». Навесні 2014 р. генерал-майор Кульчицький брав активну особисту участь у створенні першого добровольчого підрозділу, сформованого із активістів самооборони Євромайдану, — 1-го резервного батальйону НГУ. Він неодноразово наголошував добровольцям: «Я не хочу бути начальником похоронної команди. Мені не потрібен ваш героїзм, якщо ви будете мертвими. Моє завдання — підготувати вас так, щоб якомога більше з вас залишилися живими…». Згодом разом із підготовленими ним резервістами вирушив у район проведення антитерористичної операції на Сході України. Вимогливий та принциповий офіцер, він повністю віддавався роботі, турбувався про підлеглих і в тяжкі хвилини стояв горою за них. Від першого дня він був разом зі своїми солдатами, жив у наметі, їв нехитру солдатську їжу, яку, бувало, сам і готував. Життя генерала, 32 роки якого було присвячено військовій службі, обірвалося 29 травня 2014 р. під м. Слов'янськ, у збитому бойовиками-сепаратистами вертольоті НГУ, на борту якого разом із Сергієм Петровичем загинули 11 його побратимів… Нагороджений українськими орденами — «За мужність» ІІІ ступеня (28 травня 1999 р. «за особисту мужність, виявлену під час ліквідації наслідків повені в Закарпатській області, зразкове виконання службового обов'язку») та Богдана Хмельницького III ступеня (20 серпня 2008 р. «за вагомий особистий внесок у зміцнення обороноздатності і безпеки Української держави, бездоганне виконання військового і службового обов'язку, високий професіоналізм»), медалями «10 років Збройним Силам України», «15 років Збройним Силам України», радянськими медалями «За відзнаку у військовій службі» ІІ ступеня, «70 років Збройних Сил СРСР», «За бездоганну службу» ІІ та ІІІ ступенів. Також відзначений нагородами Української православної церкви — орденом преподобного Іллі Муромця ІІІ ступеня, орденом «1020-річчя Хрещення Київської Русі»; вищою нагородою товариства Червоного Хреста України «Почесна відзнака». Ім'я Героя України генерал-майора Сергія Петровича Кульчицького викарбовано на одній із плит меморіалу загиблим працівникам МВС України на столичній Солом'янській площі і, відповідно до наказу командувача НГУ № 54 від 30 травня 2014 р., «за мужність, відвагу, самовіддані дії, виявлені під час виконання військового обов'язку» занесено навічно до списків управління 2-ї окремої Галицької ордена Червоного Прапора бригади Національної гвардії України. У військовому містечку цього з'єднання, що у Львові, 29 травня 2015 р. урочисто відкрито й освячено погруддя Героя».