Харук Тарас Андрійович (Айзек)

Лейтенант медичної служби Тарас Харук (позивний Айзек) загинув 30 серпня 2022 р. під час обстрілу Харкова. Вранці офіцер повіз бійців у госпіталь на обстеження. Вийшовши зі шпиталю, він зайшов у сусіднє кафе разом із медсестрою за кавою. Там їх накрив артобстріл. Тарас загинув одразу. До його 27-го дня народження залишився тільки тиждень. Тарас народився у м. Нововолинськ Волинської області. Закінчив Львівський медичний університет Данила Галицького та Українську військово-медичну академію. Здобув фах лікаря загальної практики, хоча дуже мріяв у майбутньому стати військовим хірургом, тому постійно бігав до «Госпітальєрів», коли опинився на фронті. Любов до медицини Тарас міг порівняти лише з любов'ю до музики. Він грав на гітарі та обожнював старі рок-гурти: Metallica, Megadeth, Judas Priest, Motorhead, Black Sabbath та Pink Floyd. А ще він завжди мріяв побудувати власну майстерню гітар, де хотів відтворити саморобну гітару Едді Ван Хелена. Тарас любив подорожі Україною, особливо коли був за кермом. З ним авто перетворювалося на найбезпечніше місце на Землі, настільки ідеально він водив машину. Його найбільшим бажанням було побачити найкрасивішу трасу за версією Top Gear — Trans Fagaras у Румунії. Він любив молочну кашу, торт «Наполеон», лабрадорів та міцну каву. А ще — кататися на велосипедах і гуляти териконами у своєму місті чи досліджувати доти. «Це була найрозумніша та найдобріша людина, яку я знала. Не через те, що його більше немає, а тому, що він дійсно був саме таким. Він знав усе про історію, ненавидів «совок», обожнював документальні фільми про Першу світову. Розбирався у техніці, вмів робити все своїми руками. Завжди допомагав батькам та дідусеві з бабусею. Не вмів сердитися та ніколи не ображав близьких. Якось він приходив до моєї сусідки по кімнаті, щоб робити їй уколи, а мені завжди лікував усі мої хвороби. Бо він був тією людиною, якій ти довіряєш. Ти знаєш, що ти у надійних руках», — так описує хлопця його кохана дівчина Жанна. Повномасштабна війна застала Тараса у Києві, де він жив із коханою та ще вчився у військовій академії. Однак усіх студентів терміново випустили, і хлопець пішов рятувати життя на фронт. Приєднався до 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа. Був ординатором лікувального відділення медичної роти та робив те, що любив і вмів найкраще, — рятував. «Ми разом із 19 років. Але він все вагався з заручинами. Хотів, щоб було дуже гарно. З оркестром і щоб він обов'язково був у парадній формі... Обручку я знайшла через 1,5 місяці після його смерті. Я вже зневірилася її побачити та не вірила в те, чи він десь є і чує мене. Але я попросила його біля могили повернути мені каблучку, і він це зробив, навіть на небі. Я знайшла її в кишеньці його улюбленого рюкзака. Вона була надзвичайно красива, але маленька за розміром. У цьому був весь Тарас. Вся його чарівність й особливість. Перший подарунок, який він мені подарував, була сорочка, яка мені трішки тисла. І його останній подарунок теж був трішки маленький. Для мене це символічно. Бо він завжди вважав мене маленькою дівчинкою, меншою, ніж я є. А я могла на нього покластися, бо знала, що він ніколи не підведе. Я ніколи не казала йому про те, що він був єдиною людиною у цілому світі, від якої я б хотіла мати дітей. Ці діти були би найчудовіші і найдобріші малюки. Бо в такого батька не могло б бути інакше. Я знаю, що він був би найкращим татом у світі», — розповіла Жанна. Поховали офіцера у рідному місті. У Тараса залишилися батьки, молодша сестра і наречена. Посмертно лейтенант Тарас Харук нагороджений почесним нагрудним знаком «Хрест хоробрих».