Алимов Віталій Олександрович

Алимов Віталій Олександрович народився 24 червня 1984 р. у м. Білгород-Дністровський Одеської області. У лавах ДСНС перебував з 2020 р. «Разом були 18 років, — розповідає дружина Наталія. — У нас є син, Богдан, 17 років. У нашій родині панувала любов, ми завжди підтримували одне одного. Було багато планів і мрій на майбутнє. Хотіли відправити сина навчатися за кордон, хотіли відпочити разом. Богдан часто казав: «Тато, я хочу бути таким, як ти!». Віталій завжди був прикладом для сина. Коли він розповідав про свою роботу, його очі аж світились. Віталій дуже пишався тим, що працює рятувальником. Колектив дуже гарний, майже всіх знаю. Пам'ятаю, як познайомилася з усіма хлопцями та дівчатами, з якими він працював, на новорічному корпоративі. Я була у захваті, які вони всі дружні та доброзичливі. Все обірвалось 15 березня. Пам’ятаю останнє повідомлення від чоловіка: «Купи фарбу, хочу пофарбувати джинси». Це така дрібничка, але це останнє, що він написав. Почалася тривога. Потім дзвінок від брата чоловіка: «Віталік не бере слухавку». Віталій завжди відповідав, бо знав, що ми хвилюємося. Міг сказати, що зайнятий, і покласти слухавку, але щоб зовсім не відповідав — такого ще не було. Брат поїхав до міста шукати Віталія. Далі все, як у тумані. Повідомлення: «Дениса вже немає в живих, Віталій — у лікарні». Я одразу поїхала до лікарні, знаходилась там до пізнього вечора, а вранці дізналася, що мій чоловік помер. Дуже хвилювалась, як це сприйме Богдан. Попросила сестру побути з сином до мого приїзду. Богдан намагався стримуватись, але навіть зараз іноді вночі чую, як він плаче. Всередині наче порожнеча, нічого немає. Ворожа ракета забрала в нас не тільки тата і чоловіка, а й наше спільне майбутнє. Дотепер не можу повірити, що Віталія немає. Все чекаю, що ось-ось він прийде додому. Не хочу вірити, що таке могло статися!». Герої живі доти, доки їх пам’ятають. Наші герої будуть жити вічно в наших серцях.