Самоленко Володимир Іванович (Вован)

Проходив строкову військову службу під Ленінградом, у 1990-х рр. служив за контрактом в окремій бригаді НГУ з охорони дипломатичних представництв і консульських установ іноземних держав в Україні. Із травня 2014 р. проходив службу у військовому резерві НГУ на посаді стрільця-гранатометника батальйону спеціального призначення «Донбас». Під час боїв за Іловайськ, рятуючи з-під обстрілу вантажівку з боєприпасами, Володимир дістав осколкове поранення в руку, після лікування повернувся до підрозділу. Лора Артюгіна, режисер студії «Вавилон 13»: «Скромний воїн Вован: «Я готовий битися за 15 сантиметрів своєї землі!». «Є такі люди. Тихі, спокійні, скромні. Проте вони все розуміють, завжди підставлять плече, підтримають і заспокоять. Володимир із позивним Вован у батальйоні — з призову на Майдані. Потрапив до лікарні після обстрілу в Іловайську. Його очі випромінюють добро і світло, а після спілкування з ним на душі ставало спокійніше. Лише бойові товариші переконали його поїхати до лікарні. Не хотів. Вважав, що мав легке поранення і що треба залишитися воювати: «Як це поїхати? Там свої!». Думки про одне — повернутися на фронт, швидше закінчити війну і щоб усі залишилися живими. — У нас всі дружні! Усі друг за друга. Один за всіх! Всі за одного! І до кінця! На питання: «Чому записався в батальйон?», без вагань відповідає: «Прийшов захищати свою Батьківщину». Вован родом із Полтавської області, за фахом — системний адміністратор, але з військовим бекграундом. Служив у військах швидкого реагування під Ленінградом, у 1990-х рр. у Києві охороняв посольства. Як і інші бійці, героєм себе не вважав: «Ми — військові, ми повинні через це пройти». Його душа переживала за місцевих цивільних. Про них він говорив із особливим трепетом: — Найбільше шкода мирних жителів, що вони проходять через усе це. Страх в очах, плачуть. Дивувалися, чому стріляють по мирних. Наші по жодному жилому місту не стріляли. Я точно знаю: наказу не було. Вони ж (ті, хто по той бік фронту) не зважають ні на що… В Іловайську жорсткі бої, але ми його практично взяли. Вони, гади, огризаються… Не давати їм перепочинку, тому що вони укріплюються. Питання «Хто воює по той бік?» в жодного з бійців не виникає: — Дуже велика різниця в техніці. Бачите, і ми навіть з таким озброєнням довбали і будемо довбати. Тому що ми — за правду, а вони — за гроші. Якщо смаженим пахне, вони тікають. Тому що за гроші. Єдине, що вони можуть, — віддати місцевим зброю, зазомбувати і втекти. Сказав, що парад на День Незалежності провів би без техніки, адже вона дуже потрібна була там, на передовій. Проте на командування не скаржився. Більше думав про звичайних людей, волонтерів: — Волонтери йдуть натовпом. Не знаю, що сказати людям… Турбота… Незручно почуваюся. Аж на сльози прошибає… Вдячний людям, що дуже допомагали в Артемівську, Кураховому. Їхня заслуга теж є в тому, що ми тримаємося. Рідні до лікарні не приїздили. Від дружини спочатку приховував, але вона все одно зрозуміла: — Ось як жінки відчувають? Ми розмовляли з Вованом у дніпропетровській лікарні ім. Мечникова після подій в Іловайську. Сьогодні ми дізналися, що він загинув під Дебальцевим. Вічна пам'ять Герою!».