Цимбарович Володимир Вацлавович

Солдат Володимир Цимбарович загинув 25 листопада 2022 р. під час артилерійського обстрілу біля с. Райгородка на Луганщині. Захиснику було 45 років. Володимир народився у м. Козятин Вінницької області. Після школи здобув середню спеціальну освіту в Козятинському залізничному училищі. Пройшов строкову військову службу. У мирному житті працював охоронником, дефектоскопістом. У вільний час любив рибалити. У вересні 2022 р. чоловіка призвали до лав Збройних сил України. Він служив у кулеметному відділенні 1-го окремого стрілецького батальйону в/ч А7085. «Познайомилась я зі своїм майбутнім чоловіком заочно. Ще не бачивши його жодного разу, вже знала, що є такий «класний дядя Вова, з яким весело, добре і кожного вечора треба попрощатися». Так говорив мій старший син Андрій від першого шлюбу. Забігаючи наперед, хочу зазначити, що Вова був чудовим батьком. Як і в кожній сім'ї, у нас траплялися інколи непорозуміння та виникали якісь проблеми, але що стосується ставлення до дітей, мені здавалося, що таких батьків не буває. Мабуть, це відчув колись і мій Андрійко, коли сказав мені у певний момент: «Я хочу, щоб моїм татом був дядя Вова, а не хтось інший». Я завжди потім казала, що чоловіка мені вибрав мій син. За майже 24 роки, які ми прожили разом, жодного разу я не пожалкувала про свій вибір. Деякі моменти зараз згадую з особливою теплотою. Наприклад, коли народився наш спільний син Денис, Вова постійно заглядав до нього у візочок, переживав, щоб усе було в порядку. Дуже пишався, що в нього тепер два сини. Або як я вчила його від себе ж ховати гроші з зарплати, бо віддавав мені все до копієчки. А ще те, що інколи мене дратувало, але з часом я просто з цього приводу жартувала — коли Вова збирався кудись, то перед дзеркалом крутився довше, ніж я, тому що все у нього мало бути як з голочки: і натерте до блиску взуття, і певної довжини кофта, і певної ширини брюки, ну і, звісно ж, надушений одеколоном так, щоб на два поверхи було чути. А ще ніхто в нашій сім'ї не вмів так смажити картоплю, як він. Це була його улюблена страва», — розповіла дружина полеглого військового. «Він мав почуття емпатії. Він так міг співпереживати і розуміти інших, що інколи разом із ними плакав. Багато з тих, хто знав його близько, говорили, що він занадто добрий для війни. А побратими, які були з ним, розповідали, що там, на передовій, він виявився безстрашним, рішучим, хоробрим і надійним. Мій чоловік і до війни ніколи нікому не відмовив у допомозі, навіть якщо та людина йому не подобалася, і за першим покликом йшов на порятунок. І ніколи не ображався, принаймні на рідних. Навіть коли і варто було б образитися, він шукав якісь недоліки в собі і просив вибачення. А коли прийшов у відпустку, характер дещо змінився. Він став більш нервовий, більш принциповий, а ще замкнутий. Мабуть, тому що подивився смерті у вічі, побував у таких умовах, що й страшно уявити, бачив таке, що хотілося б забути, а пам'ять закарбувала назавжди. А коли я запитала, чи не було бажання в нього відмовитися від бойового завдання, як робили деякі інші, то він із таким запалом відповів: «Звісно, ні! Я хочу, щоб мої діти, мати, дружина пишалися мною, а не соромилися! Та й побратимів не зраджу ніколи!». От тепер пишаємося, згадуємо... Та від цього не легше. Правду кажуть, що справжня сутність людини пізнається в біді. Ще на початку війни Вова очікував повістку. Все думав про те, що інші, серед яких багато знайомих, боронять рідну землю, а він просто ходить, просто працює. Тому, не дочекавшись повістки, у квітні сам пішов до військкомату і написав заяву як доброволець. Саме на таких і тримається зараз наша Україна, свідомих та патріотично налаштованих», — додала дружина. Поховали Володимира на Алеї Слави в рідному місті. У нього залишились мати Галина Іванівна, дружина Світлана, сини Андрій та Денис. Посмертно героя нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.