Башкир Євгеній Сергійович

Головний сержант Євгеній Башкир (позивні Дейл, Тополь) загинув 9 липня 2022 р. під час виконання службових обов'язків у районі м. Часів Яр на Донеччині. Воїну назавжди залишилось 27 років. Євгеній народився у с. Осоївка Сумської області. Закінчив там ліцей і вступив до Білопільського професійного ліцею залізничного транспорту, де здобув фах помічника машиніста тепловоза. Захоплювався швидкісною їздою, автомобілями та риболовлею. З дитинства мріяв стати військовим, захищати своїх рідних і рідну українську землю. У 2015 р. розпочав військову службу в Національній гвардії України. За два роки уклав контракт зі Збройними силами України. Пройшов шлях від солдата до командира окремого зенітного артилерійського взводу 13-го окремого мотопіхотного батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади. Постійно перебував у гарячих точках на Луганському і Донецькому напрямках. У 2018 р. познайомився на службі з майбутньою дружиною Інною. У листопаді 2019 р. вони одружилися у Бахмуті. Були завжди поруч. «Наше щасливе життя змінилось 24 лютого 2022 р. Нас підняли о другій ночі по тривозі. Думали, що навчальна, але о 4.30 вже було зрозуміло, що тривога бойова, і колона нашої техніки вирушила в Чернігівську область. Спочатку ми їхали разом із чоловіком, а потім розділились. Він залишився з частиною підрозділу у Вертіївці, а я з іншою частиною поїхала до с. Стодоли. Ми не бачилися тиждень, розмови тільки по телефону, та й то не більше хвилини: «Все добре, я живий». 8 березня ми переїхали до Ніжина, а вони — у Хвилівку. Тоді ми дізналися, що я вагітна. Його радості не було меж, адже він дуже хотів стати татком маленької принцеси. Після визволення Чернігівщини ми повернулися у рідну Сумську область, але ненадовго. Й ось травень — Женя разом із хлопцями їде на Донбас. Це були важкі бої, ворожа артилерія затихала лише на 20 хвилин за добу. Мені надходили лише повідомлення: то крапка, то плюсик — я живий. Батальйон вивели на відновлення у Черкаську область, тоді коханий вирвався на вихідні додому. Й ось тоді, 11-12 червня, я бачила його востаннє, а 26 червня вони знову вирушили на Донбас… Женічка був командиром зенітного артилерійського взводу. Боронив рідну Україну на околицях Бахмута. Надійшов наказ від командира батальйону переїхати із підрозділом у Часів Яр та зайняти бойові позиції. Він зателефонував зранку 9 липня і сказав, що з ним усе добре, вони переміщаються. Десь о 18.30 повідомив, що вони переїхали, хоче відпочити. Я зателефонувала йому о 20.55 і ми говорили. А о 21.03 я почула у слухавці шелест і… тиша. Моє серце одразу відчуло погане. Набрала товариша в штабі, він сказав, що у місцерозташування мого чоловіка та його підрозділу влучили два «Іскандери» і Женюшу шукають. 9 липня загинуло дуже багато людей: і цивільні, і військові, мій чоловік і я, бо без нього це не життя, а існування заради донечки… Він був дуже світлою людиною, веселою, завжди усміхався і підтримував інших. Ніколи нікого не кидав у біді. Завжди серед перших. Визнаний кращим командиром серед командирів підрозділів 2020–2021 рр. Я без нього померла, тільки тіло залишилось в муках», — поділилася дружина полеглого командира. Євгеній неодноразово був нагороджений медалями, відзнаками командира 58-ї бригади, командира 13-го батальйону, командувача військ ОК «Північ». Поховали героя на Алеї Слави Баранівського кладовища у м. Суми. Вдома на Євгенія чекали дружина Інна та донька Златослава, яка народилась у вересні 2022 р., на яку він так чекав і не встиг побачити. Посмертно захисника нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.