Юрчик Юрій Олександрович (Радон)

37-річний полковник Юрій Юрчик, позивний Радон, загинув 8 січня 2023 року в бою з окупантами за місто Соледар на Донеччині. Офіцер отримав смертельні поранення, коли допомагав евакуювати поранених. Посмертно став Героєм України. Юрій народився у місті Старокостянтинів Хмельницької області. Закінчив Національна академію Державної Прикордонної служби України. Близько 20 років прослужив у прикордонних військах. Жив із родиною у Борисполі під Києвом. Обожнював займатися спортом, зокрема, любив плавання. Усе своє життя присвятив сім'ї та службі. На момент повномасштабної війни чоловік був начальником штабу у 10-му окремому загоні оперативного реагування «Дозор» ДПСУ. «У мене був найкращий тато у світі. Він був доброю, розумною та чесною людиною. Пішов по нашу волю українську, він помстився за всіх, тепер мстять за нього», – написала донька загиблого Кароліна. «Юрій Юрчик був зразковим прикордонником, який з гідністю і неймовірною гордістю служив народові України, захищаючи її кордони майже 20 років. Сміливий та мужній офіцер-прикордонник ніколи не ховався за спинами інших. Всі, кому доводилось з ним служити, скажуть, що він був справжнім офіцером, справжнім прикордонником, справжнім і надійним товаришем, справжнім професіоналом своєї справи, справжнім батьком і сином… Він мужньо керував обороною на вогневих позиціях, де йшли запеклі бої, та разом з побратимами не давав ворогу просунутись вперед на Соледарському напрямку», – розповіли у ДПСУ. 23 лютого 2023 року полковнику Юрченку посмертно присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка». Поховали офіцера у рідному місті. Вдома на нього чекали батьки, молодший брат, дружина Лілія і донька Кароліна.

Юрчик Юрій Олександрович народився 24 червня 1985 року на Хмельниччині. Закінчив Національну академію Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького. У грудні 2022 року полковник Юрій Юрчик сформував зведений загін Державної прикордонної служби України «Соледар». Підрозділ вирушив на одну із найскладніших ділянок ведення бойових дій – однойменний населений пункт. Серед прикордонників був і підполковник Максим Суліма. – Коли мені зателефонував полковник Юрій Юрчик і запитав чи не хочу я поїхати у складі зведеного загону в одне цікаве місто, яке у всіх на слуху, я поцікавився: «А хто очолить цю групу?». І почув відповідь, що саме він. Я одразу погодився, незважаючи на те, що мені дали певний час на роздуми. Чому я погодився одразу не задаючи додаткових питань? Тому що нас з Юрієм Олександровичем пов'язує дружба з самого дитинства. Ми обидва народилися та зростали у Старокостянтинові, що на Хмельниччині. Товаришували, адже росли в одному дворі. Активно займалися спортом. У Юрія батько – офіцер, він з дитинства знав, що таке військова служба. Тому і не дивно, що він обрав в житті саме цей шлях та вступив у Національну академію Державної прикордонної служби України ім. Богдана Хмельницького. Згодом і я вступив у цей навчальний заклад. Але закінчував його, коли Юрій Олександрович вже служив на кордоні. Закінчивши Академію у 2010 році, я був направлений для проходження служби на східну ділянку кордону у відділ прикордонної служби «Білопілля». Також дізнався, що саме в цей день у цей підрозділ призначили нового командира. У це важко повірити, але моїм безпосереднім начальником став старший лейтенант Юрчик. Рік спільної служби промайнув швидко. Саме під його керівництвом я пройшов школу становлення як офіцера. Перший досвід служби, порядок роботи, відпрацювання документів, підлеглі тощо. Всьому мене вчив Юрій Олександрович. Потім військова доля розкидала нас по різних ділянках. Я закінчив магістратуру при відомчій Національній академії. Юрій Олександрович зробив це раніше. І, нарешті, доля знову звела нас разом. У липні 2022 року я був призначений на вищу посаду у мобільний прикордонний загін. І зустрів там Юрія Олександровича, який вже перебував на посаді першого заступника начальника загону – начальника штабу мобільного прикордонного загону. Це вже був досвідчений, компетентний, виважений офіцер. Іноді здавалося, що він знав відповіді на всі службові питання. Разом з тим, завжди вислуховував підлеглих, вмів вести фахову розмову. Коли у нас співпадали відпустки і ми приїжджали до батьків на Хмельниччину, то полюбляли разом порибалити. Саме тоді Юрій полюбляв повністю розчинитися у природі, відключити мобільний телефон та посидіти у суцільній тиші на березі з вудочками. Звістка про його поранення застала мене на командно-спостережному пункті у Соледарі. «Радон»… 300…» – почув я у рації… А потім виявилося, що поранення несумісні з життям. У день похорону, наш спільний двір став для мене важко-пустим… адже там вже ніколи не побачу свого товариша… Загалом, якщо говорити про обстановку у Соледарі, за словами іншого побратима Юрія Юрчика, у ці дні вона нагадувала справжнє пекло. Ворог налагодив суцільну «машину смерті», намагаючись просунутися вглиб міста. Спочатку наші позиції атакували невеликі групи вагнерівців, хоча насправді це були звичайні російські випущені на волю ув'язнені. Це справжнє «гарматне м'ясо», з яким ніхто з російських силовиків не рахується. Їх завдання – не стільки атакувати, скільки викривати нашу оборону, показувати сильні та слабкі сторони нашої лінії захисту. Ці «вояки» не були серйозно екіпіровані засобами захисту, йшли безперервним потоком, хвиля за хвилею. Потім, коли обстановка на даній ділянці фронту ворогом була вивчена, по наших позиціях йшов кількагодинний мінометно-артилерійський обстріл. Саме такі «приходи» були вкрай небезпечні, адже вони методично руйнували укриття та позиції, виводили з ладу всю систему захисту. Крім того, ми несли втрати, з'являлися поранені, яких необхідно було евакуйовувати, рятувати життя. Що таке мінно-осколкові поранення пояснювати не треба. От після цього, в атаку йшли професійні російські військові. Вони значно відрізнялися від тих же вагнерівців-зеків екіпіровкою, зброєю, дисципліною, орієнтацією на полі бою та розумінням, яка мета перед ними стоїть. Після відбиття атаки, ворог перегруповувався і все починалося з артилерійського та мінометного обстрілів. Кілька годин цього пекла, – і знову атака. І так циклічно продовжувалося протягом світлового дня. З приходом ночі наші позиції починали тривожити диверсійно-розвідувальні групи, які знали обстановку і діяли досить зухвало. Перебуваючи на позиціях, не було часу не те що перепочити, а навіть просто перевести дух. Ранок 8 січня був таким же «гарячим», як і минулі дні. На світанку почався масований та безперервний артилерійський обстріл. Ми розуміли, що готується підґрунтя для чергової спроби прориву цієї ділянки фронту. Прикордонники разом з побратимами з інших структур Сил оборони ховалися на позиціях в укриттях. Під час обстрілу одна із ворожих мін влучила в місце укриття наших військовослужбовців. Серед поранених були як прикордонники, так і бійці 46-ї окремої бригади. В цей момент група прикордонників, яка знаходилася неподалік, на чолі з полковником Юрієм Юрчиком вирушила на допомогу. Незважаючи на шквальний обстріл та ризикуючи власним життям, полковник Юрій Юрчик евакуював з-під ворожого обстрілу двох військовослужбовців та надав їм першу медичну допомогу. Під час надання допомоги побратимам, черговий ворожий снаряд розірвався неподалік нашого командира. Я про це дізнався по рації. Юрій Олександрович мав позивний «Радон». «Радон – 300» – прозвучало в ефірі. Перебуваючи у вкрай важкому стані, стікаючи кров'ю, полковник Юрій Юрчик не покинув поле бою. На жаль, отримані поранення виявилися вкрай важкими. Загалом, бути там де спекотно, там, де необхідна бійцям моральна підтримка – основна риса полковника Юрчика. На жаль, тепер про цього офіцера доводиться говорити у минулому часі. У першу чергу Юрій Олександрович дбав про особовий склад. Рятуючи життя побратимів, він приніс у жертву найдорожче – власне життя… Похований 10 січня 2023 року в м. Старокостянтинів на Хмельниччині.