Стаднік Юрій Володимирович

Народився 12 квітня 1980 року в с.Павловський Карасуського району Кустанайської області. Молодший лейтенант служби цивільного захисту (посмертно), працював водєм-сапером відділення піротехнічних робіт групи піротехнічних робіт частини гуманітарного розмінування та швидкого реагування Міжрегіонального центру гуманітарного розмінування та швидкого реагування Державної служби України з надзвичайних ситуацій. 16 квітня 2022 року життя Юрія трагічно обірвалося поблизу с.Таранівка Зміївської територіальної громади Чугуївського району Харківської області під час вилучення та ліквідації вибухонебезпечних предметів та снарядів, які залишилися після ворожих обстрілів м. Харків. Надзвичайник віддав службі в ДСНС понад 20 років. Професійний та принциповий, людина слова, справжній друг і вірний побратим. Товариші по службі називали його «лев», адже він стояв горою за побратимів, мав свою думку та тверду позицію. «Юрій завжди підтримував доброзичливий клімат в колективі, був таким собі «барометром настрою» - тому його любили та завжди відчували дружню підтримку. Це людина, яка задавала тон в роботі», - поділився спогадами колега Юрія Сергій Молчанов. «Якось знаєте, їдемо на чергове залучення, усі мовчать, бо ж не знають, що на них чекає. Юра уважно подивився на кожного з нас і каже: «А що з настроєм, пацани? Міна як побачить ваш вираз обличчя, то вибухне зі сміху, що ви такі насуплені», - додав колега Олег Кузка. Колеги згадують: «Юра якось відразу «влився» в наш колектив, коли тільки прийшов працювати до нашого піротехнічного підрозділу. Реально, було таке відчуття, що ми всі його дуже добре знаємо і давно разом працюємо, як один злагоджений механізм». Юрій був наполегливим та відповідальним не лише на роботі, родина також завжди покладалася на нього у будь-яких життєвих ситуаціях. Донька надзвичайника Лілія з любов'ю розповідає: «Тато був і є для мене прикладом, абсолютно в усьому. Він виховував мене в любові та піклуванні, але разом з тим був суворим в деяких моментах. Пам'ятаю, як просила його завести собаку, бо дуже люблю тварин та хотіла про когось піклуватися, адже тато часто був у відрядженнях. Але ж він відмовляв, мотивуючи тим, що це зайве, за твариною потрібен догляд і постійний нагляд. Довго вмовляла його, але був непохитним. Аж ось минув майже рік, коли одного разу я прокинулася від якихось незрозумілих звуків. Не встигла підвестися з ліжка, як відчинились двері моєї кімнати – і я побачила пухнастика з маленькими очима-ґудзиками. Тато сказав: «Ну, що, хотіла – то няньч!». Ось таким він був. Для нас з мамою тато – символ надійності, захисту. Ми завжди знали, що з ним нам нічого не страшно! А ось тепер…». У Юрія залишилися дружина, донька, мати.