Родич Андрій Ігорович

Родич Андрій Ігорович народився 5 березня 1988 р. у м. Львів, де виховувався в доброті і чесності батьками Оксаною та Ігорем. Батьки віддавали сину всю свою любов та ласку, що відклалося безмежною добротою в серці Андрійка. Закінчивши 9-й клас Львівської середньої школи № 73 та ще з юних років вибравши для себе професію, Андрій вступає у Львівський військовий ліцей ім. Героїв Крут, де впродовж трьох років навчається та мужніє, остаточно вирішивши стати офіцером. Після закінчення ліцею вступає до Львівської академії сухопутних військ ім. Гетьмана Петра Сагайдачного. На другому курсі академії Андрій одружується з Вікторією, з якою знайомий ще зі шкільних років, та невдовзі стає батьком чудової донечки Вероніки, яка через 3 роки понесе квіти на випускний таткові, вітаючи його зі званням лейтенанта. Після закінчення академії молода сім'я за розподілом їде до м. Яворів, де Андрій починає свою, на жаль, зовсім коротку, але омріяну кар'єру військового. Вже навесні 2014 р. військові вирушають на Схід України, де під час виконання службового обов'язку загинув молодий офіцер, найкращий син та батько, люблячий чоловік Родич Андрій. Згадуючи Андрійка, ніхто не може стримати усмішку крізь рясні сльози, адже в кожного, хто його знав, є свій найкращий спогад про цього чудового та дуже доброго юнака. Дружина часто згадує випадок, коли чоловік прийшов додому і витяг з-за пазухи щось маленьке та чорне зі словами: «Я не міг її залишити, вона на мене так дивилась!». Це було кошеня, яке після купання виявилось пухнастим та білим. Хоча Андрійко батьком став у зовсім юні роки, проте скаржитися на нього не було за що — він встигав завжди й усюди: на роботу, у вільний від навчання час і вночі до доньки вставав, завжди у всьому допомагав дружині, був не тільки її опорою, а й найкращим другом. Друзі та знайомі завжди були в захваті від оптимізму Андрія, адже в будь-якій ситуації він знаходив позитив та підбадьорював усіх, як міг, підставляв своє дружнє плече. Бойові побратими згадують Андрія насамперед як вірного друга, гарного та відданого офіцера, який був із ними до останнього, який ніколи не ставив звання вище за людяність, а до своїх підлеглих ставився як друг та переймався за кожного, чекаючи їхнього повернення після важкого та часто довготривалого бою. Донечка Вероніка, яка з кожним днем дедалі більше стає схожою на батька, вирішила йти по його стопах і також після закінчення школи планує вступити в «таткову» академію, щоб присвятити своє життя улюбленій батьковій справі. На жаль, на цій війні, у цьому нерівному бою добра і зла, гинуть такі хороші юнаки та чоловіки, вірні сини своєї країни, які мали б одружуватись, виховувати діток, кохати жінок, радувати батьків… Одним із них, із найкращих був Андрій, Андрійко, як лагідно називали його близькі. Йому б дарувати дружині квіти, пестити та любити свою донечку, радувати батьків, зустрічатися з рідними на свята… А натомість квіти на могилу приносять йому, та й рідні зустрічаються біля його могили на такій омитій сльозами, та все ж рідній українській землі…