Юркевич Андрій Михайлович (Грізлі)

18 квітня 1982 р. у родині Михайла Сафроновича і Віри Єфремівни Юркевичів народився син Андрій. Дитинство Андрія пройшло в мальовничому селі Білозірка Лановецького району Тернопільської області. Згодом родина переїхала до м. Тернопіль, де 1 вересня 1988 р. Андрій Юркевич пішов у 1-й клас ЗСШ № 13, яку успішно закінчив у 1999 р. Вищу освіту здобув у Тернопільському економічному університеті на факультеті фінансів і кредиту, який закінчив у 2005 р. У тому ж 2005 р. сталася ще одна важлива подія в житті Андрія: 15 жовтня одружився з Жилюк Христиною Миколаївною. Економічна освіта дала можливість Андрію займатися підприємницькою діяльністю на фірмі «Максимум». Суспільно-політична ситуація, яка склалась в Україні у грудні 2013 р., назавжди змінила ситуацію в країні та долю багатьох її громадян. Разом із мітингувальниками у Києві, які підтримували європейський вибір України, був і Андрій Юркевич. Після короткого відпочинку Андрій вдруге приїжджає на Майдан вже у лютому 2014 р. і стає активним учасником подій на Інститутській, а також свідком розстрілу мітингувальників 18–20 лютого. Андрій Юркевич, м. Тернопіль, 30.05.2014 р., уривок із книги «Моя революція»: «Те, що сталося 18–20 лютого, багато в чому визначило перебіг подальшої історії. Боротьба, її здобутки, смерті патріотів, їхній героїзм, елементарне відчуття братського плеча, особливо від зовсім незнайомої людини, котра захищає тебе від кулі своїм тілом, змінили кожного з нас. Прогнали геть байдужість та апатію. Загострили почуття правди та справедливості. І ще раз довели — неможливе можливо. Свідома позиція кожного з нас, якщо її послідовно і незламно відстоювати, обов'язково знайде відгук у серцях таких самих борців. Як би скептично не ставилися до наших поривів ті, хто не стояв з нами в одних рядах, ті, хто побоявся жертвувати життям, здоров'ям, а часто — всього лише банальним комфортом заради відстоювання тих глобальних цінностей, на яких тримається світ, — нас вже нічим не зупинити. Буде Майдан стояти 10 років чи завтра його розберуть на сувеніри — не так і важливо, тому що речі, за які він боровся, — у кожному з нас. Майдан — це не намети, барикади, покришки і коктейлі, Майдан — це ми, ті люди, які носять його ідеї і готові за них боротися, відстоювати їх навіть ціною власного життя. Цінності, за які пролилась і проливається людська кров, тільки збільшуються у вазі і знаходять дедалі більше нових послідовників. Процес не зупинити». Саме з подій на Майдані Андрій Михайлович Юркевич назавжди поєднав свою долю з долею Батьківщини. І вже 16 червня записався добровольцем із позивним Гризлі у батальйон «Айдар», де виконував обов'язки командира відділення. 5 вересня 2014 р. Юркевич Андрій Михайлович не повернувся з бойового завдання біля с. Весела Гора на Луганщині. Христина Юркевич, 20.10.2014 р.: «Коли після 40-го дня стоїш на могилі коханого, настає розуміння того, що це не страшний сон, не помилка чи дурний жарт, що все — чудової людини більше зі мною немає і я залишилася сама, тож у подальшому доведеться вчитися жити по-новому. І як би це прикро не було, нічого від мене не залежить і нічого не можу змінити, оскільки вибір зроблено на Небесах! Поки ми живі, в нас мільйон варіантів і можливостей виходів з будь-яких ситуацій, але не в цій, хоча я жива та здорова. Приходить розуміння, що все решта — це лише банальні речі, зовсім неважливі в житті, коли втрачаєш свою другу половинку… Мій світ перевернувся з ніг на голову 5 вересня після страшного дзвінка з нерозумінням почутого… Як так? Як же? Це ж перемир'я! Припинення вогню. А у відповідь: «Все. Гризлі з нами вже немає…». Я так чекала протягом того дня дзвінка, і ніколи в житті не забудеться наша остання розмова у ніч напередодні трагедії, що скоро ти приїдеш додому на кілька днів. Та не судилося. Приїхав назавжди. Закарбувалися в пам'яті твої слова, що це твоя остання Війна і більш ніколи в житті не залишиш свою сім'ю, ну і звісно, як завжди, ніжні, але вже останні слова кохання… Вдячна, що за 5 днів до великої біди навіть вдалося порозмовляти по скайпу, побачити один одного. Я, як завжди, хвалилась новим вбранням та різними покупками, а він у відповідь лиш посміхаючись казав, що я кумедна. Словами важко передати, яке було тривожне це останнє наше літо: в очікуванні дзвінка, повідомлення чи будь-якої звісточки, коли відчуття, що мобільний телефон «прилип» до тебе і ні з ким намагаєшся не розмовляти, бо раптом друга половинка зателефонує. А все почалося 16 червня близько 23.00. Коханий повідомив мені, що їде в АТО. Не втримало нічого — ні сльози, ні прохання, ні благання. Все марно. У відповідь я лиш чула, що твердо вирішив для себе, що не може бути осторонь подій, які творять наше майбутнє. Незабутні слова: «Я кохаю тебе понад життя, але моє місце там… Якщо я залишуся вдома, не зможу дивитися на себе в дзеркало, я буду не я, там же гинуть люди!». Проговоривши цілу ніч, близько 5.00 вирушив, а я ж тоді відчувала біду… Дійсно, важко підібрати слова, щоб передати, якою людиною був мій чоловік. Він був безстрашний, відважний, дивився на речі реально, ніколи в житті не залишив би в біді, ніколи б не підвів, все розпочате доводив до кінця. Андрій мав страшну силу волі, вів здоровий спосіб життя, займався фрі-файтом. Коханий був революціонером із величезним серцем, який пожертвував не тільки власним комфортом, грошима, щасливою сім'єю, коханням, але віддав найдорожче, що мав, — своє життя, за наше майбутнє, за наш спокій, за нашу Україну. Ми завжди вважали, що найбільше багатство, яке є в світі, — це щаслива сім'я… В одну мить я втратила свій найцінніший скарб, свою другу половинку, свою сім'ю… Цінуйте своє багатство, повірте, це дійсно найбільш дорогоцінне і найважливіше, що є у світі! Я дуже вдячна Богу за той період в 13 років (з яких 9 одружені), що відчула таке щастя — бути коханою та кохати, а мій Небесний Лицар назавжди залишиться в моєму серці і його безмежне кохання до мене надає сили жити далі… Дякую тобі за все! Царство Небесне… Герої не вмирають!».