Вегера Геннадій Петрович (Зелений)

Записки Макара: «Куля влучила у бронік… Трохи вище центру нагрудної пластини… Ні, не пробила, просто з такої відстані, подолавши звуковий бар'єр, врізалася ударом молота Зелу в груди. Він відлетів із широко розкинутими руками і відкритим у німому крику ротом, врізавшись спиною в бетонну стіну та вдарившись головою. «Бляха…», — різко видихнувши, скрикнув він. У широко розплющених, майже скляних від больового шоку, очах не було страху, просто німе запитання: «Ну як так?». Із Зеленим ми познайомились у «шпаківні» — багатоповерховому багатоквартирному будинку із вибитими від постійних обстрілів вікнами, з облупленими стінами та вічною вогкістю всередині, де він із побратимами ніс своє бойове чергування. Добрий, веселий солдат ЗСУ, завжди з усмішкою на обличчі, в минулому, за його словами, чемпіон з кульової стрільби. Звісно, за першої нагоди отримав СГД — і почалось у сепарів суцільне пекло. Зелений стріляв із вікон свого будинку по всьому, що рухалося. Стріляв одразу і на лету, іноді не дивився навіть у свій приціл, і навіть влучав. Коли він заступав на «смотрячку», всі на позиціях знали про це, оскільки поодинокі, дзвінкі постріли лунали на всю округу. «А чому Зелений?», — запитав я. «Тому що Гена, як крокодил, — посміхаючись, відповів він. — Ось «крокодил» не прижився, тож тепер усі називають Зеленим». Наш колектив не міг залишити без уваги той факт, що в союзному підрозділі з'явився вправний стрілець, й усі одразу пішли до «шпаківні», щоб познайомитися. Прибувши на КП, пояснили старшому свої наміри і зайшли. Зелений зустрів нас із радісною усмішкою й одразу розпочав детально описувати обстановку, часто заздрісно поглядаючи на наш рідкісний на той час інструмент: «Ось там у них окопи, через кожні 50 метрів — бліндажі, а в тому зруйнованому будинку з мішками на даху — в них «кукушка». Я вирахував, коли у них зміни, коли їм приносять продукти та боєприпаси. Відстань, щоправда, у км, є і більше». Він витягнув із планшетки аркуш А4, де була складена детальна картка вогню з намальованими орієнтирами та визначеною дистанцією до них. «А як відстань вимірював?», — запитав Вадос. — «Та як? У мене око звичне, я у цій справі пуд солі з'їв». — «Та ну. Ти ж повинен знати, у нашій справі помилка — це промах. Далекомір у тебе є?». — «Та звідки? Тут спеціалісти приходили, у них на 1000 метрів був, я відбився, а далі вже — навскидь». — «Ну це справа поправна, тепер ми тобі на допомогу прийшли. У нас є крутезний…». — «Притула прислав», — не втримався і похизувався я, дістаючи із рюкзака дорогу апаратуру. «Манать-колотить», — причмокнув Гена, розглядаючи далекомір. — «Це так. Давай зараз перевіримо твій «пуд солі»…». І ми зайнялися своєю роботою, обговорюючи між іншим активність сепаратистів на цій ділянці. Приклад карабіна у рюкзаку Повара так і вабив погляд Зеленого. «А що це за апарат такий?», — не витримав він. І Повар з обережністю хірурга розстібнув тасьми і дістав свою ляльку… «Манать-колотить, — висловив свій захват стрілець. — Я б з такою іграшкою вже все б тут зачистив». «Навчатися до школи підеш — отримаєш такий же. До нас не бажаєш в підрозділ?». — «Ну я подумаю, звісно». Потім запропонували Зеленому відпочити, тому що зосереджено почали вести спостереження зі своїх оптичних приладів, вивчаючи місцевість, позиції та всі позначені Геною орієнтири. «Добре, я тоді вам зроблю чай. А ви, раптом що, кличте мене». Після цього ми почали часто навідуватися до Зеленого, обмінявшись телефонами, ми бігли до нього за першого ж дзвінка… У той день ворожа куля зламала Зеленому кілька ребер, спричинила забиття внутрішніх органів та назавжди перевернула в шпиталі його погляд на життя… Минув час. Я зустрів його під «мостом». Він сидів на броні БТРа й усміхався. «Брате! Радий бачити тебе живим та здоровим!», — вигукнув я, виходячи з автівки. А він стрибнув на землю і пішов до мене, так само усміхаючись та розкинувши руки для обіймів. «Я передумав! Не хочу бути снайпером. Буду тепер кулеметником. Тепер я в екіпажі. Зброя потужніша, та й пострілів на хвилину побільше», — торохтів він, а я був просто радий бачити його живим та здоровим. Ми поспілкувалися, викурили по кілька цигарок та й роз'їхалися по своїх справах. А через 2 години я дізнався, що БТР Зеленого підірвався на фугасі. Весь екіпаж загинув…».