Васюк Олег Олександрович (Батя)

Батьки живуть в Острі Чернігівської області. З дружиною Оленою познайомилися через однокласницю Олени Світлану, яка потім стала свідком на їхньому весіллі та кумою — хресною сина Олексія. Служив у військовій частині при військовій прокуратурі тодішнього Київського суворовського училища (нині військовий ліцей ім. Богуна). Демобілізувався у червні, у жовтні одружився. Працював в Острі, на базі відпочинку в курортному містечку. Дискотеку в будинку культури крутив. Після служби влаштувався слюсарем на хлібозавод. Потім разом із батьком понад 6 років працював на власному КамАЗі далекобійником. Перевозив продукти, зокрема на Донбас. Згодом обіймав посаду водія на будівельній фірмі «Стронг-центр», возив керівника. Будували переважно на Оболоні. З 2008 р. пішов у таксі і працював сам на себе. Любив бути незалежним, не любив, коли надто «завантажують». Був дуже задоволений самостійною роботою. Прийшла повістка Альоші, старшому сину, йому ще не виповнилося 18 років. Олег взяв цю повістку і поїхав у військкомат. Повернувся, сказав, що записався у добровольці. 13 травня, якраз після довгих травневих свят, уже з речами поїхав до навчального центру «Десна». Після прибуття у середині червня до с. Оріхове Старобільського району Луганської області Олег зі своїм відділенням кілька тижнів супроводжував конвої з Харківщини, зокрема з Ізюма, на передову. Далі Батя з середини липня стояв у великому опорному пункті біля с. Весела Гора. Від Веселої Гори до передмість Луганська — 4 км. Проводив спостереження, забезпечував охорону й оборону. Родина з інтернету і телебачення дізналася, що Олег не на полігоні, а на Луганщині. Звідти кожен другий день дзвонив дружині та матері. Тяжко переживав першу втрату в батальйоні — загибель Олександра Шишка, бідкався, що гинуть молоді. Це притому, що сам Олег був сильний за характером. 10 вересня 2014 р. після обстрілу Дмитрівки відбув у відпустку на 10 днів. Назад поверталися з бойовим побратимом Віталіком Полонським на легковій машині для армії. Олег віз від поранених і родичів військові форми для бійців. Дід Олега під час Другої світової війни партизанив. Та сам боєць не вважав участь у війні героїзмом. Любив готувати, відпочивати на природі. Володимир Кухар: «Мені довелось їхати і розмовляти з Олегом буквально за день до його трагічної загибелі у тій самій нещасливій машині. У ній же загинув ще один справжній воїн — Віталій Полонський, якому невдовзі мав би виповнитися 31 рік. Хлопці загинули за одну добу до виходу батальйону на довгоочікувану першу за пів року ротацію. Батя користувався серед бійців незаперечним авторитетом. У чоловічому колективі, та ще й такому різношерстому, як армійський, це чимало вартує! Любив жартувати, кепкувати з колег. Інколи влаштовував розіграші. Як справжній солдат мав при собі мінімум речей — лише найнеобхідніше. І не любив фотографуватися (шкода, що зараз воєнних фоток не можемо знайти). Як не банально звучить, але відзначався загостреним почуттям справедливості. Любив незалежність, волю. Дружина залишилася виховувати двох гарних синів, кожен із яких по-своєму подібний на тата».