Романенко Олександр Трохимович (Скіф)

У 1977 р. закінчив Старосинявську середню школу № 1, навчався в одному з хмельницьких ПТУ за спеціальністю «Електрик». У грудні 1978 р. був призваний на строкову військову службу. Обіймав посаду механіка-водія ракетного транспортера МАЗ-543 в одному з військових училищ у Казані (Приволзький військовий округ). Пізніше, у січні 1980 р., був направлений для подальшого проходження служби у складі обмеженого контингенту радянських військ до Демократичної Республіки Афганістан, де був призначений водієм автомобіля КамАЗ-5320 425-го окремого автомобільного батальйону 59-ї армійської бригади матеріального забезпечення 40-ї армії. Після звільнення у запас у січні 1981 р. повернувся на батьківщину, у червні 1985 р. із відзнакою закінчив Кам'янець-Подільський радгосп-технікум за фахом «Електрифікація народного господарства». У 1985–1987 рр. заочно навчався у київській Українській сільськогосподарській академії, працював інженером-електриком, медичним техніком у Старосинявській районній лікарні. У 1987 р. за власним бажанням знову був призваний до армії, 11 квітня 1988 р. закінчив школу прапорщиків Прикарпатського військового округу, отримавши військове звання прапорщика. Служив начальником майстерні 40-ї армії Туркестанського військового округу, пізніше був призначений заступником командира розвідувальної групи 459-ї окремої роти спеціального призначення Головного розвідувального управління Генерального штабу ЗС СРСР. Неодноразово брав участь у бойових операціях, нагороджений орденом Червоної Зірки (17 грудня 1990 р.) та медаллю «За відвагу» (1 лютого 1989 р.). Одним із його однополчан був Юрій Олефіренко. Із 1989 р., після виведення частини до СРСР, служив у Туркестанському військовому округу (м. Самарканд). Здійснив 42 парашутні стрибки, на змаганнях із бігу виборов звання чемпіона округу з легкої атлетики. Брав участь у зйомках художнього фільму «Афганський злам». У травні 1992 р. звільнився в запас. Повернувся на батьківщину, упродовж 1992–2005 рр. працював начальником охорони фірми «Інком» та ТОВ «Вега», пізніше — директором будинку-інтернату для людей похилого віку. 2 листопада 2010 р. був обраний селищним головою смт Стара Синява. Брав активну участь у громадському русі ветеранів-«афганців». Із 1996 р. очолював Старосинявську районну організацію Української спілки ветеранів Афганістану, став співавтором виданої в 2005 р. книги «Оце і є моя війна», готував матеріали для другої книги — про «афганців»-уродженців району, які живуть поза його межами… Нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни». Після подій Революції гідності навесні 2014 р., ще на початку анексії росією Кримського півострова, Олександр Трохимович, попри свій вік та посаду, одразу ж відреагував на загрозу незалежності й територіальній цілісності України — зібрав «тривожну валізу» і звернувся до військового комісаріату. Проте його відмовилися призвати до війська через вікові обмеження, що діяли на той час. Коли син-студент поділився із ним прагненням стати до армійських лав, він зупинив його, заперечивши: мовляв, тобі ще рано, ти вчися, а я воюватиму, бо вмію це робити… А потім оформив відпустку й поїхав… Він записався до добровольчого батальйону територіальної оборони «Донбас», отримавши позивний Скіф, 23 травня брав участь у запеклому бою з терористами угруповання «Восток» у с. Карлівка Мар'їнського району Донеччини. Після включення підрозділу до складу Національної гвардії України уклав контракт про проходження служби у військовому резерві НГУ, обійнявши посаду старшини роти резервного батальйону спеціального призначення НГУ «Донбас». Після проходження підготовки у червні 2014 р. знову повернувся до району проведення антитерористичної операції, брав участь у визволенні від терористів населених пунктів Донецької та Луганської областей, зокрема Артемівська, Лисичанська, Попасної, Курахового, Іловайська. Як згадують побратими, він завжди носив на своєму камуфляжі «афганську» нагороду — орден Червоної Зірки, але цей своєрідний оберіг не захистив його від кулі снайпера… У 2013 р. Олександр Трохимович організував зустріч колишніх бійців 459-ї роти спецпризначення ГРУ в курортному селі Коблеве, що на Миколаївщині, в якій взяли участь понад 40 ветеранів, переважно українців і росіян. «Як вони раділи, якими щирими були обійми і спогади!», — згадувала пізніше в інтерв'ю місцевій газеті його дружина Тетяна Володимирівна. Минуло небагато часу, і навесні 2014 р., спілкуючись з однополчанами у скайпі та соціальних мережах, Романенко жахнувся від того, що його російські побратими висловлюють «одноголосний одобрямс» агресивній політиці керівництва їхньої держави… Він намагався пояснити, що насправді відбувається в Україні, проте отрута пропаганди була сильніша, розмови не виходило — і від цього Олександрові Трохимовичу було так боляче, що він казав: у тих дискусіях йому важче, ніж у бою… Одразу після звільнення Попасної за ініціативи старшини роти БСП «Донбас», колишнього воїна-«афганця», кавалера ордену Червоної Зірки, прапорщика резерву Олександра Романенка (Скіф) та за підтримки місцевих мешканців було зафарбовано російський герб і символіку окупанта на стелі при в'їзді в місто.