Москалюк Олександр Васильович

Олександр Васильович Москалюк народився 25 лютого 1963 р. у с. Заболотне Крижопільського району Вінницької області, жив і навчався в с. Печера Тульчинського району. З дитинства захоплювався спортом. Після школи вступив до Одеського технікуму харчової промисловості, закінчивши його з відзнакою в 1982 р., згодом працював кухарем у Чорноморському пароплавстві. Із 11 листопада 1982 р. проходив строкову військову службу у Збройних силах СРСР. Хлопцю з Вінниччини судилося стати одним із 10855 радянських військовослужбовців, які таємно брали участь у бойових діях на території Анголи. Діючи у складі підрозділу морської піхоти ВМФ СРСР, Москалюк дістав 2 поранення (вогнепальне й осколкове) та 3 контузії. Цілком ймовірно, що Олександр брав участь у десантній операції, яку, за непідтвердженими даними, провело радянське командування, висадивши в тилу формувань повстанського угруповання УНІТА підрозділи морської піхоти, перевдягнені в обмундирування Народного руху за визволення Анголи (МПЛА). Після звільнення в запас у 1985 р. вступив на факультет фізичного виховання та початкової військової підготовки Вінницького педагогічного інституту. Здобув звання майстра спорту з лижних гонок і кандидата в майстри спорту з боротьби. У 1988 р. одружився — дружина Ірина Іванівна закінчила історичний факультет того самого інституту, працювала вчителем історії та правознавства у Вернигородоцькій середній загальноосвітній школі. Після закінчення інституту Олександр працював вчителем у Зозулинецькій середній школі, але згодом обрав кар'єру правоохоронця: з 1993 р. проходив службу в органах міліції, працював у Ленінському райвідділі внутрішніх справ м. Вінниця. У 1997 р. закінчив Одеський інститут внутрішніх справ за спеціальністю «Правоохоронна діяльність» (заочно), у 2002 р. закінчив Київську національну академію України, здобувши повну вищу освіту за спеціальністю «Правознавство» і кваліфікацію юриста. Працював оперуповноваженим карного розшуку, у 1997–1999 рр. – начальником карного розшуку Козятинського райвідділу міліції. Після виходу на пенсію займався адвокатською практикою. Чесна і порядна людина, Олександр завжди був у центрі уваги в будь-якому колективі. Про таких кажуть — «особистість», з ним завжди було цікаво. Ерудований, добре розбирався в людях. Знав багато віршів. …Коли 51-річний Олександр Васильович отримав повістку військового комісаріату, він вирішив іти в АТО, попри те, що мав низку хвороб, зокрема бронхіальну астму. У пам'яті рідних звучать його слова: «Як я можу сидіти вдома, коли гинуть діти?». 7 серпня 2014 р. старший лейтенант запасу Москалюк був призваний за мобілізацією до лав Національної гвардії України і призначений заступником командира роти оперативного призначення (на бронетранспортерах) по роботі з особовим складом батальйону оперативного призначення Вінницького полку НГУ (військова частина 3008). Односельці зібрали для офіцера значну суму коштів, на які для нього було придбано обмундирування та бронежилет. 13 жовтня 2014 р. підрозділи Збройних сил України і НГУ, що охороняли та обороняли блокпост № 32 біля с. Сміле Луганської області, опинилися під потужними обстрілами з мінометів, гармат, танків та реактивних систем залпового вогню, невдовзі позиції українських воїнів оточили проросійські бойовики. Під час спроби прориву колони підкріплення до блокпосту ворожий снаряд пропалив броню бронетранспортера, вибуховою хвилею в машини вирвало десантні люки, двох військовослужбовців, зокрема і Олександра Васильовича, викинуло з БТР. Як з'ясувалося згодом, старший лейтенант Москалюк загинув від численних осколкових поранень, водночас ще двоє воїнів-вінничан зникли безвісти, двоє потрапили в полон. До 27 жовтня Олександр Васильович вважався зниклим, його дружині телефонували невідомі, які російською мовою з кавказьким акцентом пропонували викупити тіло чоловіка за 20 тис. доларів. Лише коли бойові побратими змогли домовитися з терористами про евакуацію загиблих, тіло старшого лейтенанта Москалюка було вивезене з місця бою разом із тілами загиблих «айдарівців». Його провели в останню путь 31 жовтня в рідному Вернигородку всією сільською громадою, опустивши труну в могилу під Державний Гімн України та трикратний салют. У церемонії поховання взяли участь представники районної та міської ради, однокласники загиблого, «самооборонівці», колеги-вчителі та учні, яких він колись навчав, безліч його друзів і знайомих — практично всі жителі села… Як згадували земляки, Олександр Васильович завжди приходив на допомогу, якщо хтось її потребував, не був байдужим до людських проблем. Під час заупокійного богослужіння настоятель храму Святого Пророка Іллі Української православної церкви Київського патріархату отець Роман (Масира) зазначив: «Хвилюючись за матерів, за військових, за рідну Україну, Олександр не залишився вдома, а вирішив іти на війну, тим самим виконавши заповідь Божу — любити ближнього свого, як самого себе. Так він став прикладом для нашого та майбутніх поколінь». Для власних дітей Олександр Васильович завжди був найкращим батьком і другом. Вони завжди довіряли йому таємниці, питали поради. Син Богдан закінчив Вінницький національний політехнічний університет, донька Софія — Державний економіко-технологічний університет транспорту (у 2015 р. визнана кращою студенткою ВНЗ) та Київський національний педагогічний університет ім. Драгоманова (заочно). «До нас часто приїжджають бойові побратими батька, говорять про нього багато теплих слів. Він зробив свій вибір й іншого вчинку від нього не можна було чекати. Для нас він завжди залишиться героєм», — говорять діти Олександра Москалюка.