Петров Олексій Леонідович

Олексій Леонідович Петров народився 3 січня 1979 р. у с. Трифонівка, що на Херсонщині. У 1996 р., здобувши атестат про повну середню освіту, вступив до Харківського військового інституту Національної гвардії України (з січня 2000 р. — Військовий інститут внутрішніх військ МВС України). Навчання за спеціальністю «Інженерна механіка» завершив у 2001 р. Для подальшого проходження військової служби новоспеченого військового інженера було розподілено в частину ВВ МВС, дислоковану в Миколаєві. На посадах командира взводу та заступника командира роти з бойової та спеціальної підготовки молодий офіцер зарекомендував себе відмінно, тож уже старшим лейтенантом отримав суттєве підвищення по службі — був призначений начальником служби артилерійського озброєння херсонської частини внутрішніх військ. Згодом обійняв посаду начальника служби озброєння технічної частини Миколаївського полку ВВ (з квітня 2014 р. — Національної гвардії України). Здавалося, все в його житті складалось якнайкраще — справа, на якій розумівся, дружній колектив, любляча дружина, маленька донечка… Все змінила неоголошена війна на Донбасі, літо 2014 р., коли сотні українських воїнів ціною власного життя не дозволили регулярним військам рф та їхнім місцевим поплічникам загарбати територію більшу, ніж окремі райони Донецької та Луганської областей. На жаль, у числі цих безвинно загиблих українських патріотів опинився і Олексій Петров. Близько 10.00 23 серпня миколаївські гвардійці разом із військовим оперативним резервом запорізького з'єднання НГУ несли службу на блокпості неподалік с. Лисиче Амвросіївського району. Аж раптом побачили колону, яка складалася переважно з вантажівок і рухалась з боку російського кордону. Це були російські «добровольці» та чеченські бойовики, що їхали на допомогу ДНРівським «шахтарям» і «трактористам». Гвардійці зустріли ворога щільним вогнем, захопивши його зненацька. Оговтавшись, терористи почали стріляти у відповідь, але згодом більшість із тих, хто вижив, накивала п'ятами. Перемога була за українцями. На жаль, далася вона дорогою ціною — четверо військовослужбовців, серед яких був і 35-річний майор Петров, загинули. Полеглих у тому бою однополчан Олексія Леонідовича — майора Смоляра, молодшого сержанта Яриша та старшого солдата Бабкевича — невдовзі поховали вдома як героїв. Доля майора Петрова виявилася набагато важчою — ще 4 роки він перебував у статусі особи, зниклої безвісти, адже ніхто з підрозділу не бачив, як він загинув. Тож сім'ї Петрових довелося пережити 4 важкі роки, щодня чекаючи Олексія додому. Як виявилось, останки загиблого знайшли і поховали мешканці села. У жовтні 2014 р. їх ексгумували і привезли до Запоріжжя волонтери-пошуковці. Майора Олексія Петрова було поховано на Кушугумському кладовищі як тимчасово невстановленого захисника України. Лише наприкінці 2018 р. крапку в цій історії поставив невтішний висновок молекулярно-генетичної експертизи…