Скаковський Роман Миколайович (Монах)

Роман був професійним військовим. Після закінчення ДУІКТу навчався у військовій академії. Брав участь у спільних навчаннях країн-членів НАТО та України в Польщі, Німеччині і Литві. Проходив службу в миротворчій місії ООН у Конго, а в березні 2014 р. у складі 80-ї аеромобільної бригади вирушив до зони АТО. Микола Скаковський, батько Романа: «Мій син був дуже правильним і самостійним, у 18 років пішов служити строковиком, залишився в армії за контрактом, а в березні цього року в складі 80-ї АЕМБр його відправили в АТО. Будучи командиром відділення, воював у Слов'янську, Ямполі, Красному Лимані. І, ви знаєте, він ніколи не говорив, що там важко або страшно. «Все нормально», — чули ми у відповідь. 24 серпня, в День Незалежності, під час оборони Луганського аеропорту йому відірвало кисть лівої руки і поранило у живіт… Від загибелі його врятували бойові друзі Віталій та Юрій, які винесли пораненого Романа з небезпечної ділянки і передали лікарям. Наша невістка Іра тим часом чекала народження первістка, якого за бажанням Романа у майбутньому мали назвати Віталієм, на честь одного з рятівників». Після поранення, за словами батька, Роману одразу надали першу медичну допомогу, ампутували кисть руки, а наступного дня, коли перевезли його у харківський шпиталь, прооперували черевну порожнину. Зробили кілька операцій. Боєць навіть почав одужувати. «Після того як нашого сина перевезли у Львівський військовий шпиталь, він почував себе задовільно. Ми втішали себе тим , що він перебуває під пильним наглядом фахових лікарів і його обов'язково вилікують. Ми молились і ні на секунду не втрачали надії на те, що все буде добре… Проте несподівано почалось ускладнення в черевній порожнині, після чого він переніс ще близько десятка операцій. Понад місяць лікарі боролися за його життя, та врятувати його не вдалося… 27 вересня Романа не стало. Хоча ми довго тішили себе надією, що все добре, найстрашніше позаду. Думали, ось, купимо протез, дочекаємося внука, життя триває…», — розповідає батько, ледве стримуючи сльози. Після похорону сина єдина надія, яка залишилася в цієї сім'ї, — це народження малюка. «До останнього часу все було добре, він повинен був народитися в перших числах листопада. Та раптом молода мама відчула, що з немовлям щось не те, й одразу ж звернулася до фахівців за допомогою. Після огляду гінеколога нас запевнили, що жодних причин для хвилювань немає і загрози для малюка не існує… Заспокоїли… Запевнили… Відправили додому… І кілька днів тому, 13 жовтня, ми дізналися, що онука не буде — плід загинув в утробі матері, — розповідає засмучений від горя дідусь. — І як з цим жити далі?».