Мацко Роман Юрійович (Мацик)

З глибоким сумом і щирою шаною схиляємо голови перед світлою пам’яттю матроса Мацко Романа — воїна 503-го окремого батальйону морської піхоти, в/ч А1275.

Роман був сиротою. Один у світі — без рідного дому, без м’якого плеча, до якого можна притулитися в тяжку хвилину. Але в його серці жевріло головне: непереборне бажання бути потрібним. Не просто жити — а жити зі змістом. Знати, що він важливий. Що його справа — має значення.

Він пішов на війну не лише боронити країну. Він ішов знайти себе.
І на передовій, серед вибухів і болю, він знайшов те, чого шукав усе життя: друзів, братерство, підтримку. Родину — не по крові, а по духу.
Він повірив у себе. Він став тим, ким мріяв бути: сильним, надійним, незламним. Людиною, на яку можна було покластися в найважчу мить. Для побратимів Роман був не просто бійцем — він був серцем підрозділу.

Три місяці без перепочинку, без ротацій, без сну — Роман тримав позиції на Покровському напрямку. Там, де кожен день — пекло, а кожен метр — у крові.

Він загинув під селищем Звірове, Донецької області.
Під час потужного артилерійського обстрілу отримав важке поранення. Його побратими боролися за нього — добу намагалися витягнути з-під вогню. Але окупанти не давали жодного шансу. І добу Роман тримався. Один. Знекровлений. У болю й холоді. Але з вірою. Що дочекається. Що вирвуть.

Не встиг.

Його серце зупинилося — так і не почувши тиші.
Він боровся до останнього подиху. Сам, поранений, виснажений — але нескорений. Як жив, так і пішов — із честю, до кінця.

На війні він став братом для багатьох. І сьогодні ми — його родина. Ті, хто пам’ятає, хто носитиме його у серці. Його усмішка, його жарти, його сила — залишаться з нами назавжди. А його смерть — це рана, яка не загоїться ніколи.