Трегубчак Станіслав Олегович

Народився 23 серпня 1987 р. у м. Кривий Ріг Дніпропетровської області у повній сім'ї. Батько — Трегубчак Олег, працював водієм, мати — Трегубчак Лариса, працювала бухгалтером. Сестра дуже просила у батьків сестричку, а народився хлопчик, батько був дуже щасливий, як кожен чоловік, дуже хотів сина. Станіслав ріс дуже гарною дитиною, всі в родині його любили. Коли був у бабусі в селі, завжди їй у всьому допомагав. Любив з друзями рибалити, грати у футбол. У старшому віці разом із батьками та сестрою любив дивитися чемпіонати з футболу та вболівав за українську збірну, цікавився іноземними футбольними командами. У дитячому садку дуже гарно товаришував з іншими дітьми та ніколи їх не ображав, захищав і вважав, що менших за себе ображати негарно. Навчався у Криворізькій СШ № 60, закінчив школу добре у 2004 р. Завжди брав участь у шкільних заходах, виконував усі прохання класного керівника. Всі учні в класі дуже добре товаришували і гарно ставилися одне до одного. Це їм прищепила педагог, класна керівниця Тетяна Вікторівна Іванова. Після навчання в школі вступив до Криворізького ПТУ № 45, яке закінчив на відмінно, та здобув фах електрогазозварника. Мріяв працювати на Криворізькому комбінаті «Криворіжсталь», що наразі «Арселор Міттал Кривий Ріг». Потім була служба в армії. У 2007–2008 рр. служив у м. Нікополь Дніпропетровської області, військова частина А0593 зенітно-ракетних військ України. Після служби в армії працював охоронцем на Криворізькому комбінаті, потім на приватному підприємстві за фахом. Згодом його мрія здійснилась, його запросили на «Арселор Міттал Кривий Ріг», де він дуже відповідально працював та здобував досвід на посаді електрогазозварника з листопада 2013 р. Крім того, з дитинства дуже любив комп'ютери і все, що з ними пов'язано, освоював комп'ютерні програми та самостійно лагодив і збирав комп'ютери. Одного разу допоміг своєму колезі на його прохання зібрати потужний комп'ютер. Допомагав своїм колегам по роботі, родині, друзям. Він завжди саморозвивався, вдосконалював свої знання в галузі інформатизації. Завжди був привітним, усміхненим, добрим, чуйним, у гарному настрої, але водночас був дуже чутливим і вразливим. Був вдумливим, наче завжди щось планував, обмірковував свої дії. Планував створити сім'ю, де панували б любов, повага одне до одного, щастя, хотів одружитись один раз і на все життя, щоб створити міцну та гарну родину. Брав приклад зі своїх батьків, завжди говорив, що хоче покохати взаємно. Згодом познайомився з дівчиною, яку покохав, планували побратися. Але в нашу країну прийшла біда, почалась війна, і Станіслава мобілізували у березні 2014 р. для проходження навчання на певний термін. Був направлений для несення військової служби до 25-ї окремої повітрянодесантної бригади у с. Гвардійське Дніпропетровської області. Був зарахований на посаду гранатометника, їхній батальйон спочатку було направлено для охорони кордонів України до м. Амвросіївка Донецької області. Потім — для охорони населених пунктів Луганської області. Це був дуже важкий період життя як для нього, так і для родини, дуже хвилювались за нього, молилися, щоб все було гаразд, і сподівалися на швидке завершення бойових дій, на повернення Станіслава. Він і сам дуже хотів, щоб війна закінчилась, мріяв демобілізуватись і повернутись до родини, на улюблену роботу, до коханої дівчини, та говорив про це, але сталася біда. Під час виходу з м. Шахтарськ Донецької області 31 липня 2014 р. його батальйон попав у засідку, в їхню БМП влучив снаряд з танка бойовиків, потім ці нелюди виклали в інтернет відео, де глумилися над тілами загиблих хлопців. Тим ранком дівчина Стаса отримала повідомлення від нього: «Прощавайте, я буду з вами усіма завжди. Цьом»… Для родини це був жахливий удар і трагедія, яку важко передати словами. Рідні одразу почали дзвонити, телефон не відповідав, був поза зоною досяжності. Довго сподівалися, що це неправда, що Станіслав знайдеться, повернеться живим, можливо, він у полоні, але через декілька місяців пошуків тіла загиблих у м. Шахтарськ за допомогою пошукової групи «Чорний тюльпан» було перевезено до м. Дніпро та поховано як невідомих солдатів. Довгі 9 місяців, із серпня 2014 р. по квітень 2015 р., сім'я чекала на результати ДНК-експертизи та жила надією, що він все ж таки живий і повернеться додому, але не судилося. На превеликий жаль, за результатами ДНК Станіслава було визнано загиблим, і у квітні 2015 р. родина перепоховала сина у рідному місті Кривий Ріг, на Центральному кладовищі. Він дуже хотів захистити рідну Україну, своє місто, сім'ю, щоб війна не прийшла в рідну домівку. Дуже болить, що мало встиг і мало пожив для себе та своєї родини, на нього завжди можна було в усьому покластися, підтримував родину у тяжкі години, був її опорою та надією. Допомагав усім, хто цього потребував, і якби не ця клята війна, то життя гарного хлопця, чуйного, турботливого сина, улюбленого брата склалося би по-іншому, а без нього всій родині дуже тяжко і болить душа та серце… Дуже боляче, що ця війна принесла і приносить багато горя та болю у безліч українських родин, забирає життя у гарних, молодих хлопців…