Наумов Вадим Олександрович (Дозор)

Вадим закінчив школу в рідному Козятині й отримав диплом молодшого спеціаліста в Бердичівському коледжі промисловості, економіки та права. Захоплювався музикою, грав на гітарі в козятинській рок-групі «AROS». У квітні 2013 р. був призваний на строкову військову службу, яку проходив у лавах столичної окремої бригади спеціального призначення «Барс» внутрішніх військ МВС. Взимку 2013–2014 рр. брав участь в охороні громадського порядку в Києві під час подій Революції гідності. У березні вже як військовослужбовець Національної гвардії України ніс службу з охорони резиденції експрезидента Януковича «Межигір'я». Термін його служби був подовжений у зв'язку з оголошенням часткової мобілізації. Із середини червня до кінця липня солдат Наумов брав участь в антитерористичній операції на Донеччині, ніс службу на одному з блокпостів під Слов'янськом. Після повернення до частини і проходження навчальних зборів Вадим подав рапорт із проханням знову направити його в зону АТО… Командир батальйону, майор Ярослав Ковальчук: «Група під моїм командуванням у складі 25 військовослужбовців упродовж трьох діб охороняла міст через р. Кальміус між с. Василівка та с. Роздольне. Більшість гвардійців чергувала у виритих уздовж берега окопах, інша група, до якої входив і Наумов, розташувалася на висотці — зокрема, Вадим знайшов там зручну позицію, з якої весь берег був, як на долоні. Вадим, хоча й не був сержантом, не раз виконував обов'язки старшого наряду, він уміло користувався радіозв'язком, був спостережливим і розсудливим. 1 вересня близько 16.30, щойно ми пообідали, як Дозор — такий позивний був у Вадима — доповів мені по радіостанції про наближення колони: трьох легкових автомобілів та двох автобусів. Також на відстані 1–1,5 км від моста спостерігачі зафіксували підозріле переміщення невідомих людей. Я наказав усім зайняти позиції, сам стрибнув в окоп за хвилину до того, як на мосту зупинилися легковики: автомобіль ДАІ, цивільні «Тойота Камрі» й «Деу Ланос». На машинах були таблички «Діти», однак вийшли з них озброєні чоловіки в камуфляжі. Здавалося, ніби хтось із наших бійців супроводжує колону, що вивозить дітей із зони бойових дій. Аж тут, як на біду, на міст вискочив один із моїх підлеглих, який ще не встиг дістатися свого, найвіддаленішого, окопу. «Камуфляжі» заволали: «Стояти! Зброю покласти!». Хлопець завмер, я піднявся і гукнув: «Не чіпайте солдата, свої!». «Хто свої?» — «Національна гвардія» — «А ми розвідка ДНР!»… Солдат фактично став заручником, тож коли ополченці почали по нас стріляти, спочатку ми не могли відповісти. Та хлопець не розгубився — щойно сепари відволіклися, зістрибнув із мосту і скотився в канаву. Я скомандував: «Вогонь!» — наш гранатометник з 400 метрів поцілив у «Камрі», яка злетіла у повітря. У розпалі стрілянини раптом вдруге вийшов на зв'язок Наумов — доповів, що поранений. Я, аби з'ясувати, що сталося, побіг на висотку, залишивши за себе тямущого воїна. Аж тут ворожий обстріл посилився: бойовики, які їхали в «дитячих» автобусах, розосередилися вздовж протилежного берега й відкрили шквальний вогонь. Наші солдати трималися стійко, проте контролювати ділянку, ширшу за 400–500 метрів, одному взводу не під силу. До того ж річка в тому місці неглибока, її легко перейти вбрід… На околиці Василівки я дістав тяжке поранення в ногу — куля роздробила кістку. Знайшовши укриття біля пам'ятника воїнам-визволителям, попри біль, почав викликати по радіостанції снайпера — хтось відповів, але це був не Вадим… За пів години до нас прибуло підкріплення. Я просив медиків евакуювати мене останнім, а спочатку допомогти Наумову. Хлопці кинулися на висотку, але спроби знайти Вадима під час бою, що тривав до пізньої ночі, коли сепаратисти відступили, були безуспішними. Його шукали ще 3 доби, але стало зрозуміло, що він, живий чи мертвий, потрапив до рук бойовиків… Мати Вадима, Інна Сергіївна: «Про те, що Вадим поїхав на Донбас, я дізналася вже після його загибелі. Він нічого мені не говорив, бо не хотів, аби я переживала. Навіть коли побачила у соцмережі його знімки з першого відрядження — там, де він стоїть під дорожнім знаком «Слов'янськ», син мене заспокоїв, що він не в зоні АТО, а на полігоні, на навчаннях, де все ніби по-справжньому… Знаєте, я вірила, бо дуже хотілося себе заспокоїти. Взагалі він змалку був безпроблемним хлопчиком — ніколи не брехав і ніколи мене не підводив. За кілька днів до своєї загибелі Вадим сказав, аби я не зважала на те, що дзвонитиме він тепер рідше. Мовляв, розбив телефон, тож якийсь час зможе у кращому разі надсилати СМС-ки. Тепер я розумію, яка це нісенітниця — невже можна писати з розбитого апарата? А тоді знову повірила… 3 вересня я зателефонувала в бригаду, мені розповіли, що Вадим у відрядженні, але нічого не сказали, що він уже третю добу вважається зниклим безвісти. Тільки 5 вересня я дізналася і про бій, і про Вадимове поранення, і про його зникнення, та не дозволяла собі думати про найгірше. Була впевнена: він живий і неодмінно знайдеться. Вадимові друзі шукали його через відповідні групи в соціальних мережах, залишали мої контакти, і ось мені зателефонували. Сказали, що Вадим у полоні, на будівельних роботах, і що я можу його викупити за 20 тис. грн. Я зверталася до слідчих, записувала переговори з тією людиною на диктофон — все марно, ніхто не міг ані підтвердити, ані спростувати той факт, що його справді десь тримають. Одного разу шантажисти навіть «дали трубку синові» — якийсь хлопчина просив: «Мамо, забери мене звідси!». Мені здалося, що голос схожий на Вадимів, і я вже була готова переказати злочинцям будь-які гроші, аж 14 жовтня мені повідомили, що в запорізькому морзі серед мішків із тілами наших загиблих воїнів знайшли його ремінь. Тільки ремінь, без тіла. Насправді Вадим перебував там, співробітники просто неправильно записали номер мішка… На виправлення цієї помилки знадобився цілий місяць і неабиякі зусилля пошуковців та командирів. Тільки у листопаді я здала зразок ДНК. Результат прийшов днів через 10 — але не на 100% точний, сказано було лише, що «виявлено збіг». Попросили передати бритву Вадима, переробили аналіз і тоді вже точно встановили, що це дійсно він. Ми приїхали в Запоріжжя і слідчий СБУ видав мені пакет із особистими речами сина — запальничкою, ложкою і телефоном. Останній як був весь у його крові, так і залишився. Його не намагались ані відмити, ані навіть включити… Я думала залишити апарат собі, на пам'ять, і може колись навіть користуватися ним, але зрозуміла, що не зможу. Віддала в музей, і мені одразу ж стало трохи легше. Той самий ремінь, за яким Вадима знайшли пошуковці, до речі, кудись подівся. Я запитала слідчого, а він мені відповів: « Ви що, думаєте, я його собі забрав?». Сил сперечатися далі у мене вже не було. Весь цей час мене продовжували «діставати» телефонні шахраї. Востаннє подзвонили, коли я вже була в Запоріжжі. Кажу: «Як же вам не соромно, я щойно вийшла з упізнання…». А мені у відповідь глузливо: «І як, упізнала?». Не знаю, чи є у таких людей серце? У день похорону Вадима в нашу хату влетів горобчик. Певно, це добрий знак. Я тепер взагалі у знаки вірю. Інколи здається, що Вадим недарма так довго не знаходився. Це він мене так довго до цього готував. Якби я дізналась одразу ж, то, певно, збожеволіла б від горя. А так — тримаюся. Як дивно, але вистачає сил жити далі, навчати в школі дітей, спілкуватися з друзями сина. Прошу їх тільки про одне: не забувайте мене, приходьте, телефонуйте, одружуйтесь, народжуйте багато-багато діточок. За усіх тих ваших ровесників, які вже нікому не зможуть дати життя…».