Кулібаба-Бухов Віктор Анатолійович

Кулібаба-Бухов Віктор Анатолійович народився 4 лютого 1979 р. у смт Сутиски Тиврівського району Вінниччини. Ріс допитливим, доброзичливим, люблячим, чуйним хлопчиком. Допомагав батькам виховувати молодших братиків. Не боявся ніякої роботи, ніколи нікому не відмовляв у допомозі чи підтримці. Мав гарне почуття гумору, але водночас серйозно ставився до будь-яких життєвих ситуацій. Якщо щось пообіцяв, то обов'язково дотримував слова. Захоплювався спортом — важкою атлетикою, баскетболом, футболом. Після закінчення школи у рідному селищі у 1997 р. свідомо пішов на строкову військову службу, хоча міг її уникнути через вади здоров'я. Під час служби в одній із військових частин внутрішніх військ МВС, дислокованій у Донецьку, захворів, переніс хірургічну операцію і був звільнений у запас як «непридатний до військової служби у мирний час, обмежено придатний у військовий час». Працював в охоронній фірмі на посадах охоронця, начальника зміни, начальника відділу. Згодом обіймав посаду менеджера страхової компанії «ТАС», весь вільний час присвячував власній родині — у жовтні 2002 р. він одружився, наступного року у них із дружиною Галиною народився син Андрій. 25 серпня 2014 р. Віктор добровільно з'явився до військового комісаріату і попросив його мобілізувати. Вже за кілька днів він став до лав Вінницького полку Національної гвардії України, обійнявши посаду стрільця-гранатометника. Незабаром солдат Кулібаба-Бухов був направлений до району проведення АТО — він вирушив туди у шоломі, придбаному для нього колегами зі страхової компанії. Тиврівська райдержадміністрація забезпечила Віктора та ще дев'ятьох його однополчан-земляків обмундируванням, термобілизною, рюкзаками, спальними мішками. Куплений для нього сучасний бронежилет передати на Луганщину не встигли… 7 жовтня, під час дії оголошеного українською стороною режиму припинення вогню, у короткій телефонній розмові з дружиною Віктор сказав, що вони з однополчанами риють окопи, намагаючись укріпити позиції — в очікуванні обстрілу. А за кілька годин, близько 15.00, блокпост № 29 на трасі «Бахмутка» накрили ворожі міномети. Один із вибухів обірвав життя 35-річного солдата Кулібаби-Бухова, який став першим із полеглих в АТО мобілізованих гвардійців-вінничан. Він загинув, закривши своїм тілом одного з бойових побратимів. 10 жовтня 2014 р. Віктора з військовими почестями поховали у рідних Сутисках. «Ми не хотіли його відпускати на війну. Але він казав: «Пробачте, якщо зі мною щось станеться. Піти туди — мій обов'язок. Потім ви мене зрозумієте», — розповідає про сина Людмила Володимирівна Кулібаба-Бухова. — Навіть будучи в зоні проведення АТО, Вітя не змінив думки і в телефонних розмовах говорив, що прямий обов'язок кожного здорового чоловіка — бути на Сході і захищати нас усіх. Так і говорив: «Щоб ті виродки не прийшли сюди убивати дітей і знущатися над жінками, нормальний чоловік, який поважає себе, повинен бути там». Це ж наскільки треба любити людей, щоб все одно туди йти, знаючи, що можеш не повернутися?.. Так, я пишаюся тим, що у мене такий син. Завжди його любила і люблю більше за життя, але не раз себе ловила на думці, що мене убили разом із моїм синочком. Тієї миті, як сповістили, що мій хлопчик загинув — все стало пустим, сірим, життя зупинилося. Живу лише спогадами про те, як ріс мій хлопчик, як мужнів і мудрішав, як навчав молодших своїх братиків бути справжніми чоловіками — надійними, гідними. Маю онука Андрійка, він — часточка мого синочка. Якось він каже мені: «Бабусю, я буду, як мій татко, — добросердечним, веселим, сміливим, і завжди буду дотримуватися свого слова, як татко». Мій Віктор для нас завжди живий, світлий і гідний пам'яті. Любимо, пам'ятаємо і дуже сумуємо…». А ось як згадує про свого батька Андрій: «Тато жартома називав мене Андріано-Челентано. У нього було добре, щире серце, він завжди захищав нас із мамою. У вільний час ми грали у футбол, ходили в кіно, каталися на санчатах, робили разом уроки. Батько гарно малював і співав, у нього дуже багато друзів, які і досі допомагають нам із мамою. Всі кажуть, що я дуже схожий на нього. Я пишаюся, що у мене найкращий тато у світі. Мій тато — герой…». Дружина Віктора Галина Миколаївна говорить, що син мріє навчатись у військовому ліцеї: «Я не маю права його відмовляти від військової кар'єри. Але поки що син ходить у звичайну школу. Андрій дуже схожий на батька і зовні, і характером. Він дуже підтримав мене, коли Вітю проводжали в останню путь — навіть не плакав. Сказав мені: «Тато вчив, що справжні чоловіки не повинні плакати…