Єременко Віктор Вікторович (Тигр)

Віктор рано втратив батька, а згодом разом із п'ятьма братами й сестрами осиротів за живої матері, яку було позбавлено батьківських прав. Закінчив Смілянську загальноосвітню школу-інтернат, працював різноробом та охоронцем, згодом вступив до Тальнівського будівельно-економічного коледжу Уманського національного університету садівництва. Він дуже піклувався про своїх рідних, зокрема всіляко допомагав бабусі. 72-річна Ганна Олександрівна в розмові з місцевими журналістами розповідала: «Вітя ніколи не сидів без діла, все удома робив — на городі порався, дров на зиму заготовив. Яку копійку заробить — усе додому. Все за бабу переживав, золотий мій онучок…». Із початком Революції гідності Віктор покинув навчання і приєднався до 22-ї сотні самооборони Євромайдану (де був відомий під позивним Снайпер). Брав участь у сутичках на вул. Грушевського, у Маріїнському парку та на вул. Інститутській. Завжди спокійний, мовчазний, справедливий і прямодушний, із сумним поглядом — таким Віктор запам'ятався побратимам, які вже тоді відзначали його міцну статуру, відвагу та стійкість у найнебезпечніших ситуаціях. Після початку анексії Криму росією разом із іншими «самооборонівцями» 22-ї сотні Майдану вирушив на полігон, де згодом уклав контракт про проходження служби у військовому резерві Національної гвардії України. Один із його бойових побратимів на сторінці фейсбуку писав: «Ми з ним — із однієї сотні, разом і в батальйон пішли. Часто спілкувалися, він розповідав про себе, але ніколи не скаржився. Прагнув говорити лише про позитивні моменти у своєму житті. Інтернатівський він, його виховувала бабуся — складно все в його долі було…». За два місяці він у складі 1-го резервного батальйону НГУ вже виконував бойові завдання в районі АТО, на блокпості під Слов'янськом. Якою б скромною комусь не видавалась єдина здобута ним за життя відзнака — вручені перед строєм після першої ротації погони з нашивками старшого солдата — він дуже пишався цим підвищенням як першим кроком у подальшій кар'єрі. Йому подобалась служба, братерська атмосфера в колективі, він казав друзям і родичам, що планує згодом працювати правоохоронцем: «Адже після перемоги в органах потрібні будуть чесні люди, які не продаються…». Ще мріяв про відпочинок із друзями в наметах на березі Дніпра, мріяв відновити зв'язок з усіма своїми братами та сестрами, мріяв про те, щоб створити власну родину, в якій, на його думку, повинно бути не менше трьох дітей. «Навіть імена їм придумував…», — із сумом згадувала молодша сестра Ксенія, яка досі картає себе за те, що навіть посварилася з Віктором, коли він, незважаючи на її та бабусині умовляння, після короткої відпустки знову почав збиратися на фронт, пояснюючи: «Я не можу покинути хлопців». Під час третього відрядження на Схід, вранці 10 вересня, старший солдат резерву Єременко зголосився добровольцем увійти до складу групи гвардійців-резервістів, які разом із побратимами-десантниками наважилися на сміливу вилазку до терикона, що височів неподалік їхнього блокпоста на підступах до м. Вуглегірськ. Учасники того рейду потім відверто зізналися: припустилися помилки, поклавшись на дані розвідки, які виявилися хибними, — наткнувшись на добре облаштовані позиції бойовиків-сепаратистів, розвідгрупі довелося відступити і вивозити на броні кількох поранених. Одним із них був Віктор: діставши тяжке кульове поранення в груди, він помер у Центральній міській лікарні Артемівська… Побратими помстилися за цю смерть: знесли ворожий блокпост, підірвали склад їхніх боєприпасів. Крім того, у бою було вбито двох ворожих снайперів, один із яких, найімовірніше, стріляв у Віктора… Через 3 дні після його загибелі тисячі жителів с. Білозір'я Черкаського району та навколишніх сіл проводили в останню путь 21-річного героя, виконавши його останню волю: «Якщо загину, поховайте мене гарно…». Як розповів Білозірський сільський голова Володимир Міцук, у музеї історії села створено експозицію, присвячену Віктору Єременку. Олександр Мікєшин, командир взводу: «Коли ми стояли під Дебальцевим, місто якраз було майже в кільці, там був такий маленький виступ між Горлівкою та Єнакієвим — це Вуглегірськ. Завдяки тому, що ми його тримали, вийшло вже не кільце, а мішок. Ми там вели бої, які мені складно назвати важкими, тому що це вже звична річ. Нас не били «Градами», здебільшого бої велися стрілецькою зброєю. Ми стояли в прямому контакті з ворогом, бачили, як вони мінялися, як вони їли, а вони бачили нас. У місті стояв терикон, й одного разу розвідка доповіла, що на ньому нікого немає, а він знаходився буквально за 2 кілометри від наших блокпостів. Туди заїхали наші хлопці, а виявилося, що там є вороги, які вже непогано окопалися. І серед наших хлопців, які туди заїхали, було троє поранених та один загиблий. Загинув хлопець, Єрема, йому був 21 рік, він не мав їхати, але в останній момент застрибнув на БМД, попросився з нами. Наступного дня ми виїхали до цього терикону на двох БМП, нас було 8 осіб, і ми розбили їх ущент. Заодно підірвали ворожий склад боєприпасів. Наш снайпер зняв двох ворожих снайперів, ось так ми помстилися за Єрему».