Полупанов Володимир Іванович

Закінчив Зозівське профтехучилище. Строкову службу проходив у Старосамбірському районі, що на Львівщині. Брав участь у багатонаціональних військових навчаннях «Щит миру» за участі України і країн НАТО. Добре засвоїв ази військової служби, виконував вправи зі стрільби з різної зброї на відмінно. У військовому квитку не було вільного місця для запису. У Французькому легіоні виконував миротворчі місії в Югославії, де отримав поранення. Через 3 роки повернувся в Україну, одружився. Мав вроджений хист до будівельних справ, тому поїхав на заробітки до Чехії. 31 липня 2014 р. пішов добровольцем, навчання проходив у Мукачево. Ціною власного життя врятував 20-річного старшого лейтенанта. Сестра: «Словами важко загоїти страшну рану на серці від втрати рідного брата Володимира Полупанова, що загинув рік тому, захищаючи Україну. Він чітко усвідомлював, що кожен справжній чоловік повинен стати в разі небезпеки на захист своєї Батьківщини. Він не розмірковував над тим, чи йде на подвиг, чи прямує до загибелі. Він забував про смерть, він пам'ятав про життя, життя дітей, рідних, знайомих, звичайних людей. «Хто, як не я?», — казав Володя. Тож був добровольцем 128-ї Закарпатської гірсько-піхотної бригади (командиром розвідвідділення), яка завжди була на передовій у Донецькій області, а востаннє — на Дебальцевському виступі. За словами брата, гарячий чай був рідкістю. Першу домедичну допомогу надавав воїн, дружина якого працює ветеринаром. У районі с. Нікішине була лише одна вціліла криниця, але вона знаходилася під постійними обстрілами ворожих снайперів. Вдень не можна було добратися до неї. Багато там полягло не лише воїнів, а й мирних жителів. Тож по воду добирались повзком і вночі, вдягаючи маскувальні костюми. Завжди бракувало техніки, пального, яке разом із ключами та іншими необхідними деталями дуже часто хлопці купували своїми силами. Поранених відправляли до госпіталю теж лише вночі. Одного разу розвідники, помітивши колону російської армії, що просувалася в напрямку Нікішиного, передали координати у штаб бригади. Невдовзі артилеристи почали обстріл, але не в ціль, а далі чи вбік. Колона ворогів пройшла неушкодженою. Видно, в штабі були люди, зацікавлені в цьому. Побратими згадують Володю як відважного воїна, що вмів діяти в складних бойових ситуаціях. Під час одного з боїв противник відсік групу бійців бригади (понад 100 осіб). Вони просили штаб, щоб артилерія мінометним вогнем зробила їм «коридор», яким вони могли б вийти. Але раптом усі міномети вийшли з ладу. Стало зрозуміло: якщо вночі не вийти з оточення, то противник їх уранці знищить. Володя передав хлопцям, щоб вони вимкнули радіостанції і мобільні телефони, пообіцяв, що їм допоможе. Й опівночі воїни почули, що хтось підповзає. Це був Вовчик (так називали його побратими). Без жодного пострілу хлопцям був зроблений «коридор». Так вони вийшли з оточення. Одного дня, повертаючись з обласного центру додому, мені довелось почути на автобусній зупинці таку репліку таксиста: «Заї…ли ці вояки! Хочуть, щоб на халяву їх возили!». І це ще глибше ранило душу! Тут, у мирному житті, всі живуть звичним життям: працюють, відпочивають, сидять в інтернеті, стежать за перебігом різних чемпіонатів світу в теплих і м'яких кріслах та диванах, сидять у барах, попиваючи пиво, в той час, як інші хлопці віддають свої життя за нас, за нашу країну. Війна, яка точиться на Сході, стосується кожного українця. Сьогодні кожен має запитати себе: що можу зробити я? Так, це не означає, що всі ми маємо озброїтися й вирушити на передову, але кожен повинен бути волонтером. Нинішня ситуація підштовхує нас до переосмислення проблеми духовного і матеріального. Так, ми живемо в матеріальному світі, але духовні блага більш цінні, бо вони вічні. Мир і спокій — дві найцінніші речі, що можуть бути на сьогодні і в майбутньому в нашому житті. Всі герої вірили, що настануть в країні кращі часи. Своїм прикладом довели, що не тільки словами можна любити Батьківщину, а й вчинками. Їм було лише 20–40 років чи 50,скільки ще корисного могли б зробити для свого народу ці хлопці! Вони любили безкорисливо. Світла пам'ять Героям! Пам'ятаймо загиблих, допомагаймо живим! Завжди цінуйте рідних і близьких вам людей. Адже час плине дуже швидко і життя непередбачуване. Пам'ятайте про добро, яке вони роблять для вас, і не тримайте в серці образи. Частіше говоріть теплі слова, зігріваючи їхні душі і серця. Показуйте, що ви їх любите і завжди пам'ятаєте». Відомий невідомий герой За рік неоголошеної війни на Сході держави Вінниччина втратила понад 70 захисників — найкращих синів України, тих, хто, не жаліючи свого життя, боронив її незалежність і цілісність. Ця війна вже місяць як принесла велике непоправне горе й у нашу велику родину. Поповнив ряди Небесної Сотні наш брат — Володимир Іванович Полупанов. Звістка про його загибель важким каменем зранила наші серця, серця друзів, знайомих, сусідів і просто небайдужих людей. Чому він? За що? Ще півроку тому родина з великим болем у серці сприйняла втрату нашого батька. Людини з великої літери, взірця відданості і невтомної працелюбності. Рак шлунка забрав його у вічність на 77-му році життя, після кількох перенесених операцій. Володя був схожим на батька. Ця схожість проявлялась не лише зовнішньо, а й внутрішнім складом душі. Він був мудрою і розсудливою людиною. В ньому все було спокійне, лагідне, врівноважене — голос, жести, усмішка. Цікаво, що з перших днів Володя відмовився від грудного молока. Вирішальну роль в його житті, переважно в дитячі та юнацькі роки, відіграв Липовець, його рідне місто. Роки були нелегкі, кризові, рівень життя людей у звичайних сім'ях був знижений, а ми росли в багатодітній родині. Щодня після навчання в школі бігли не на гуртки, а до мами на ферму допомагати. Туди, де вся праця була ручною. Жили з батькової зарплати, бо мамина була мізерною (40–80 рублів). Ще могли принести з ферми банку молока, якесь кіло товчі для свині. Володя у праці був моторним, швидким та охайним. Встигав і полювати на щурів, що бігали поміж свиней на фермі. Понад усе любив він спорт, займався з найменшим братом формуванням гарного атлетичного тіла, міцної статури. Вони вели здоровий спосіб життя: не палили, не вживали спиртних напоїв. У школі навчався добре. Був непримиренний до чужих образ та неправди, міг завжди за себе постояти, захищав слабших, незважаючи навіть на старший вік кривдників. Мріяв стати військовим. Тому після закінчення школи поїхав до Хмельницького, щоб вступити до військового училища, але не судилося… Став трактористом, закінчивши Зозівське профтехучилище, в якому навчався і найстарший брат Михайло. Навчаючись там, Володя відрізнявся неабиякою старанністю та відповідальністю. Хоча пізніше він казав, що ця професія не його. Згодом міцного і всебічно підготовленого брата взяли служити до аеромобільного підрозділу спеціального призначення на Львівщині. Там Володя вирізнявся неабиякою вправністю у стрільбі. Мабуть, колишнє «полювання» допомогло. Повернувся звідти старшиною. Батьки на той час були вже пенсіонерами. Біля них, стареньких, жив найменший брат Юрій. У свідомості постало питання: як і де жити далі? За що? Мрії про власний будинок, город та сім'ю не давали спокою, бо вже мав кохану дівчину Олену, яка після довгих очікувань пізніше стала його дружиною. Роботу знайти не вдалося, а за збігом певних обставин потрапив до Французького легіону. Виконував на службі миротворчі місії в Югославії. Там дістав поранення в ногу. Через 3 роки приїхав в Україну, одружився, купив обійстя зі старим будинком і великим городом. Маючи вроджений хист до будівельних справ, молодий глава сім'ї вирішив звести новий будинок. Тому поїхав заробляти за кордон, а згодом забрав і дружину до Чехії. Але там туга за Україною, за рідною землею не давала їм спокою. Їх завжди тягнуло туди, де чути неповторний спів пташок, туди, звідки вело їхнє родинне коріння. Так могли думати лише справжні патріоти. І вони повернулися: добудували оселю, народили сина Станіслава, придбали тракторець, допомагали сусідам обробляти городи, тримали худобу. Весь час були у роботі. Минулої зими, коли розгорталися події в Криму, Володя, відвідавши батька у лікарні, сказав нам: «Якщо буде війна, то треба йти воювати». Ці слова вкотре довели те, що наш брат був людиною великої мужності і жертовності, високого громадянського обов'язку. 4 липня йому виповнилося 38, а вже 31 липня він був призваний до армії. Спочатку поїхав в Ужгород на навчання, потім — у Мукачево. Саме туди йому прийшла звістка, що народився другий син Родіон. Для молодих бійців Володя був батьком, наставником, навчав усього. Воїни 128-ї Закарпатської гірсько-піхотної бригади стали для нього побратимами. Вони називали його Вовчиком. Служив командиром розвідвідділення. Завжди були першими на передовій. Його вирізняла з-поміж інших бійців тактична майстерність, вміння діяти в складній бойовій ситуації чітко і злагоджено. Відчував за собою відповідальність за життя і здоров'я інших воїнів, особливо молодих. Не раз накривав своїм тілом побратимів від ворожої кулі. І цим ніколи не хизувався. Після Водохреща Володі була надана 10-денна відпустка, під час якої понад усе він хотів охрестити новонародженого синочка. Як же він радів, що ця мрія здійснилася! Перед від'їздом всі допомагали з підбором необхідних речей: учні Михайлівської школи малювали малюнки, робили обереги, допомогли медикаментами, а вчителі і працівники школи — грошима. Великий внесок у цю справу зробили рідні брати та сестри, сусіди, куми і просто знайомі. Як тоді хотілося, щоб він повернувся живим! Аналізуючи кожен день його життя, я сміливо можу сказати: він готував себе до подвигу. І здійснив його — ціною власного життя врятував 20-річного старшого лейтенанта. Він став гордістю сім'ї, родини, містечка, України, став взірцем великої мужності і відваги, став тим, хто, не жаліючи життя, сміливо дивився смерті в очі. Від ворожої кулі морського піхотинця пішов Володя з життя в повному розквіті сил, але з почуттям виконаного перед Україною обов'язку. Свідченням усього сказаного є те, що через місяць після загибелі Володі його 16 побратимів, що вийшли живими із Дебальцевого, під час чергового перемир'я відвідали братову могилу на кладовищі, що в Липовці. Ми не маємо права забувати своїх захисників, своїх героїв. Я пишаюся своїм братом! Указом № 108 за виняткову мужність та героїзм, виявлені в боях на Дебальцевському плацдармі, старшину Полупанова Володимира Івановича нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Сьогодні ми всі повинні робити все для вшанування світлої пам'яті загиблих. Бо ми ті, кому не довелося чути свисту куль та мін, артилерійських обстрілів. Давайте не забувати тих, хто віддав найдорожче — життя, заради порятунку свого народу, тих, хто і сьогодні береже наш спокій та сон. Вічна пам'ять героям!».