Наумчук Юрій Васильович (Малюк)

Я не знаю жодного народженого для війни, не знаю жодного, кого з пологового будинку одразу одягали б у піксель і говорили: «ось це воїн». Проте я знаю безліч простих хлопців та дівчат, які не зважаючи на свої професії, страхи чи фобії одного лютневого ранку прийшли в ТЦК для того, щоб інші були в безпеці, для того, щоб було куди і до кого повернутись. Одним з тисяч був Юрчик. Скромнішої та добрішої людини я, напевно, не зустрічав. Він був своїм у будь якій компанії і кожному старався допомогти, але для себе нічого не просив.

Першим складним випробовуванням для кожного з нас була Київщина. Підрозділ, в якому більшість бійців сподівалися, що охоронятимуть рідну Волинь на півночі, чи стоятимуть на блокпостах, був просто не готовий до того, що нас там очікувало. Та Юра не належав до більшості. Він був яскравим представником войовничої меншості, котра швидко зорієнтувалася на жорстоких реаліях, і не вдаючись до жодних запитань, робила складну роботу – жертвуючи найдорожчим.
 Перша тридцятка, перші мінометні обстріли, перші загиблі та пораненні… Було емоційно важко… Проте, коли приходили до Юрчика в нору, то тут панувала особлива атмосфера: зачасту весь ліс Київської області здригався від реготу старих і молодих. Одного разу Юрчик привів в бліндаж двох козенят і підкормлював їх мигдалевим молоком. Про них він переживав більше, ніж про себе.

Коли ми повернулись на Волинь – в кожного з нас було достатньо часу зрозуміти хто є хто: з ким можна і в вогонь, і воду, а від кого краще триматись подалі. Всі збивались в групки і старались триматись разом і склалося так, що саме в нашій групі був Юрчик. Не зважаючи на втому, внутрішні переживання він вчився і старався максимально виконувати накази. В момент, коли загинув його кум, кожному з нас здавалось, що ми не зможемо стримати його порив перевестись в інший підрозділ, щоб помститися ворогу. Тоді ми його зупинили…

Весна 2023 року… Потяг… Донецька область і - вас вітає Лиман. В повітрі бринить відчуття страху, проте кожен маскував його, як міг. Однак Юрчика тоді це не гнітило, була більша проблема – в крамницях бракувало цигарок. Така його безпосередність давала нам впевненість і мимовільний спокій. Ми тоді ще лише «входили в тонус війни» і готувалися… Але найбільше готувався Юрчик: 4 різних лопати, кірка і вічні прохання «дайте мені великий кулемет». Він мужньо терпів фізичні навантаження і завжди на зауваження: «Воно ж важке», - відповідав: «А хто, як не я?» Його постійне прагнення віддавати максимум себе задля інших, похитнуло його здоров’я. Через астму і грижі він завжди картав себе, що не може бути з хлопцями, не може допомогти їм.

Осінь 2023 року – найважчий період. Всі були виснажені, жодного розуміння наскільки довго ми будемо на Донбасі. Юрчик спокійно готувався до зимівлі в Лимані. Юрчик був на складній позиції - укріплювали її. Раптом хтось крикнув: «Вихід». 2 години і 30 хв, більше 20 мін на площу 10 на 10 м, 15 ударів ствольної артилерії в ту саму точку, де Юрчик собою закрив чотирьох побратимів, де наш «Малюк» своїм життям зберіг чотирьох.

Яким Юрчик був воїном? Він був Людиною! Саме з великої літери. Юрчик був вірним другом та братом для кожного з нас. Чи хотів він стати воїном?  Мабуть, ні. Він просто хотів жити, кохати і бути коханим. Воїном можна стати завжди: виконувати накази і бути найкращим тактиком та стратегом. Але не можна стати Людиною, бо цього не навчать на полігонах чи в університетах. Для мене Юрчик був, як брат: великий, добрий хлопчисько, з яким не страшні ні Київські ліси, ні Донбаські терикони.

Юрчик – це яскравий приклад справжнього братерства та самопожертви. Від нього ніхто не чув «я» чи «мені», він завжди був поряд, завжди стояв за своїх та за друзів. Напевно, це - найкраща характеристика воїна, адже Юрчик був таким воїном, якими стати не можливо. Такий воїн виплеканий батьками та родиною, бо тільки любов може дати відвагу та самопожертву.

Спочивай з миром, брате…