Юрій Віталійович. Матущак (Вітер)

Юрій народився 15 лютого 1987 р. у м. Донецьк, ще в дитинстві він почав цікавитися українською історією та культурою. У 2004 р. вступив на історичний факультет Донецького національного університету, з перших днів навчання вирізнявся серед студентів своєю активністю, ентузіазмом, натхненням та організаторськими здібностями. 31 жовтня 2006 р. студент 3-го курсу Юрко Матущак разом із однодумцями створив Донецьку обласну молодіжну громадську організацію «Поштовх», метою якої було сприяння українському національному відродженню на Донеччині. Юрія було обрано головою правління «Поштовху», в лавах якого об'єдналися патріотично налаштовані молоді донеччани, переважно студенти. Члени організації пропагували українську мову та культуру, сприяли вивченню «білих плям» історії, випускали власну газету, проводили різноманітні заходи та акції, зокрема літературні вечори, фестивалі різдвяних вертепів, вшанування пам'яті жертв Голодомору і сталінських репресій та навіть весілля в українському стилі. В умовах, коли місцева влада не сприяла діяльності подібних патріотичних об'єднань, активна робота «Поштовху» та особисто Юрія була особливо цінною. Юрій був членом Громадської ради при обласній державній адміністрації. Після закінчення навчання, у 2011–2012 рр., Юрій проходив стажування в польському місті Люблін, брав участь у проєкті з відновлення пам'яті про трагедію на Волині 1943 р., збирав свідчення очевидців тих подій. Крім того, він долучився до життя громади місцевих українців, приєднавшись до люблінського Українського товариства. Після повернення в Україну працював у школі вчителем історії, мріяв про навчання в аспірантурі. З початком Революції гідності Юрій став одним із активних учасників й організаторів донецького Євромайдану, їздив і на столичний, брав участь у створенні самооборони Донецька для безпеки учасників проукраїнських акцій. Коли ж він написав заяву про звільнення з роботи, бо вирішив бути на барикадах постійно, його учні-старшокласники, від яких він не приховував своїх переконань, вирішили, що улюбленого вчителя переслідують, і разом із батьками пішли до директора школи та районного відділу освіти з проханням «не виганяти історика»… Юрій продовжував відстоювати свої погляди навіть, коли в Донецьку вже почалися сумнозвісні події «російської весни», проте невдовзі стало зрозуміло, що час політичних дебатів і мирних мітингів минув — проросійські сепаратисти перейшли до погроз і насилля стосовно опонентів. А коли у величезному місті почали відкрито хазяйнувати озброєні бойовики-«ополченці», Юрію довелося рятуватися втечею. Разом із ним поїхала його дівчина Франческа Леонарді — громадянка Італії, яка з 2013 р. працювала в Донецьку волонтером, викладаючи італійську мову. Для дівчини, яка встигла полюбити Україну і знайти тут кохання, було справжнім шоком побачити метаморфози у свідомості донеччан, унаслідок яких небезпечно стало не лише відвідувати проукраїнські мітинги, а й, наприклад, носити вишиванку (навіть це викликало агресію). У червні 2014 р. Юрій і Франческа, які знайшли притулок у Чернівцях, в інтерв'ю одному з телеканалів розповіли про кримінальну вакханалію, яка охопила Донецьк із приходом «русского мира», про зірвані українські прапори й розгорнутий ватажками самопроголошеної ДНР терор проти прибічників єдності України. Невдовзі Юрій вирішив, що не має права в ролі біженця просто спостерігати за масштабною історичною трагедією, яка розгортається на його Батьківщині. Він поїхав до Дніпропетровська, де разом із кількома друзями записався до батальйону «Дніпро-1». У пам'яті побратимів він, боєць із позивним Вітер, залишився оптимістичною, світлою, інтелігентною людиною, яка завжди немов випромінювала позитивну енергію. Потім було пекло Іловайського котла й вибух ворожого снаряда, що обірвав його життя 29 серпня в «коридорі смерті»… 29 травня 2015 р. на Краснопільському кладовищі Дніпропетровська на одному з надгробних хрестів замість таблички з номером і написом «Тимчасово невстановлений захисник України» з'явилася інша табличка — з прізвищем, іменем та по батькові рядового міліції Юрія Матущака, біля його могили відбулося заупокійне богослужіння, в якому взяли участь рідні, друзі та однополчани полеглого героя. Jacek Szafranski: «Це страшна новина. З Юрієм я зіткнувся в 2013 р. у Любліні під час презентації книги «Поєднання через важку пам'ять». Він був одним із учасників проєкту, і ми трішки поспілкувалися після дискусійної частини зустрічі. Мене захопила його ерудованість та вміння розглядати історію з різних поглядів. Я був під великим враженням і дуже тішився, що є людина, яка здійснює справжнє примирення між нашими народами і може бути в цьому питанні мостом між поляками та українцями. Без сумніву, Юрій був перлиною в українському поколінні Колумбів. Це непоправна втрата. Слава Герою. Czesc Jego Pamieci!». Сергій Швець: «Коли я прийшов у «Дніпро-1», у мене з'явився товариш Юрко… Через 1,5 місяці його вбили на війні, але у нього була мрія… Він мріяв, щоб його Донецькому університету надали ім'я його улюбленого українського письменника. І він, Юрій Матущак, дуже довго цього домагався… Й ось минуло багато часу. Юрко давно на Краснопільському кладовищі Дніпра… Але здійснилася його мрія, здійснилася завдяки йому та його послідовникам. Тепер Донецький університет носить ім'я Василя Стуса. Здійснилася твоя мрія, Юрчику. Спи спокійно, друже… Герою слава!».