Дата та місце народження: 30 березня 1973 р., м. Сквира, Київська область.

Дата та місце загибелі: 5 січня 2015 р., м. Артемівськ, Донецька область.

Звання: Старший солдат резерву.

Посада: Молодший інструктор-кулеметник.

Підрозділ: Батальйон оперативного призначення ім Героя України генерала Сергія Кульчицького.

Обставини загибелі: Загинув 5 січня 2015 р. близько 19:00 під час здійснення ротації в зоні АТО в ДТП на трасі Київ — Довжанський поблизу міста Артемівськ (Донецька область).

Сімейний стан: Залишились батьки, дружина та донька.

Місце поховання: м. Сквира, Київська область, Ярківське кладовище (фото надгробку:  ).

Портрет на меморіалі "Стіна пам'яті полеглих за Україну" у Києві: секція 5, ряд 4, місце 22.

Указом Президента України № 365/2015 від 27 червня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

від однополчанина, Андрія Кобзаря ("Нестора")

Однополчанин, старший лейтенант резерву Анатолій Мартинюк опублікував у мережі «Фейсбук» своєрідну зворушливу епітафію загиблим побратимам, більшість із яких він знав особисто, бо раніше командував саме цім підрозділом:

Мій рідний взвод третьої роти… Вперше ми зустрілися в Нових Петрівцях – настільки всі різні, але з однією метою – і по-справжньому згуртувалися на блокпосту №7 під Слов’янськом. Й досі не можу повірити, що ба- гатьох моїх хлопців уже немає серед нас, а стількох покалічило…

Позивний „Пастор” – Юрій Лінивенко з Харківщини. Ти був для нас не лише як старший побратим – точніше, як батько. Ти завжди тримав наші патріотичні почуття на високому рівні. Ти був для нас взірцем – Людиною, яка прийшла до лав батальйону, щоб відвоювати свій рідний Слов’янськ, у якому ти провів значну частину свого життя. Ти вмів сказати правильне і розважливе слово, був рішучий і безкомпромісний щодо своїх переконань, щодо шляху, на який тобі вказувала твоя совість. У мене по цей день зберігається твоє SMS-повідомлення: ”Спасибо, что ты берёг нас. Всегда буду помнить об этом, командир”. Вибач, Пасторе, не вберіг тебе…

Позивний „Джин” – Роман Малюта із Запорізької області. Такий невгамовний і хазяйновитий – завжди любив порядок і нас привчав до нього, де проханням, а часто – й гострим слівцем. Твоєї унікальної манери спілкування неможливо забути. Ти був сиротою, але ми стали для тебе твоєю родиною. Тепер часто згадую твої дзвінки о другій-третій годині ночі, як-от: „По поступившей мне информации, «сепары» готовятся взять Мариуполь. Когда сбор, когда мы выдвигаемся?..”.

Позивний „Мариман” – Роман Зубчук з Рівненщини. Найнепосидючіший, живчик – своєю життєрадісністю ти заряджав усіх оточуючих. Інколи ти міг устрянути в якусь халепу, а я потім бігав, щоб із неї тебе витягти – але такого не обміняв би ні на кого. Ти був визнаним майстром пристрілювання снайперської гвинтівки, що можуть підтвердити багато бійців, які у цій справі приїжджали спеціально до тебе. Ти був такий молодий і мав стільки планів на майбутнє: хотів навчатися, стати офіцером… На жаль, ці плани не здійснилися – а я так надіявся на це, коли подавав рапорти про призначення тебе командиром відділення і присвоєння чергового звання… Твоє жартівливе звернення: „Насяльника…”, звучить у моїх вухах, коли згадую про тебе…

Позивний „Старшина” – Ігор Каплуненко з Білої Церкви. Мало де знайдеш таких, як ти, мудрих і сміливих людей. Ти завжди виглядав таким молодим і бадьорим, що я був здивований, коли дізнався, що в тебе вже є онука. Тебе дуже любила і завжди хвилювалася за тебе твоя сім’я: донька часто мені телефонувала, щоб спитати, чи з тобою все гаразд, коли під час обстрілів російські бойовики глушили телефонний зв’язок, а я намагався її заспокоїти. Ти дуже вболівав, щоб набутки Майдану не були викинуті на узбіччя історії, ти прагнув змінити нашу Державу і все робив для цього. Ти не уявляєш, наскільки я тебе поважаю: ти Людина з великої літери, з тобою завжди було цікаво спілкуватися, з тобою я без вагань ішов у розвідку…

Макс, позивний „Пушок” – киянин Максим Щіпов. Усі, хто тебе знали, підтвердять, що ти вмів вражаюче сміятися – у підрозділі жартували, що від нічних вибухів твого реготу розбігалися терористи… Ваша дружба з Мариманом тривала попри все, і важко уявити Вас один без одного. Ти настільки добре ставився до Маримана, що навіть погодився (хоч і з великим „скрипом”) прийняти придуманий ним тобі позивний, який тебе спочатку дуже дратував, проте звеселяв увесь наш блокпост. Ти вмів організувати службу, ти сміливо разом зі Старшиною постійно ходив у розвідку у ворожий тил, ти був справді чудовим бійцем, патріотом. Я пишаюся тим, що доля звела нас разом.

Позивний „Мамай”, Роман Сокач з Львівщини. Ти щойно одружився – і не встиг прожити навіть незначну частину сімейного життя. Немає жодних слів для розради твоїх рідних. Але хочу сказати: якщо у світі є Правильні люди, то один із них – це ти, котрий самотужки розпочинав ведення свого маленького бізнесу, докладаючи до цього багато зусиль, праці. Ти був добрий – і без вагань впустив до себе жити переселенців із окупованих Криму та Донбасу. А на службі – завжди робив усе чітко й правильно, ретельно виконуючи свої службові обов’язки. Ти був просто надійною Людиною…

Позивний „Пантя” – Пантелеймон Рожанський із селища Літина, мій земляк з Вінниччини. В тебе чудові, працелюбні і мужні батьки. Я тепер розумію, в кого ти вдався. В тебе прекрасна і розумна сестричка. Я тепер розумію, хто для неї буде взірцем. Ти не хвилюйся, брате, за неї – вона має тепер цілий батальйон захисників, старших братів… Ти був дуже пильним і помічав те, чого не помічали інші. Саме ти виявив на териконі на Кондратьєвському бойовиків-сепаратистів та вояків російського спецназу, з’ясувавши кількість і озброєння ворога, завдяки чому по тому терикону вчасно „відпрацювала” наша артилерія…

Позивні „Скрудж”, „Одиночка”, „Маланець”, „Дядя Вітя” – Ростислав Скрут з Львівщини, Тарас Герасимюк з Волині, Володимир Матківський з Київщини, киянин Віктор Бурка. Брати, я Вас ще мало знав, ви були новими бійцями взводу, але впевнений, що Ви – найдостойніші сини України. Вічна Вам дяка і шана! Хотів би особисто супроводжувати кожного з вас додому, в останню путь – але це фізично неможливо… Тамую свою тугу тим, що хоча б у Харкові зміг попрощатися із усіма Вами. Я неймовірно гордий, що служив з такими Людьми в першому резервному батальйоні оперативного призначення Національної гвардії України імені Героя України генерала Кульчицького. Ми, живі, не маємо ніякого морального права дозволити собі бути пасивними, забути про Них, забути про те, за що вони гинули – бо інакше прокляне нас наша рідна земля, полита їхньою кров’ю! Герої не вмирають! Слава Україні!».