Оксана Веселовська, сестра: "Попіль Іван Ігорович народився 20 січня 1994р. в с. Воютичі Самбірського району Львівської області.

Виростав хлопчик жвавим та енергійним, душа в душу із старшою сестричкою Оксаною.

У 2001р. пішов у перший клас Воютицької СШ. Навчання вдавалося йому легко, був відмінником, із класу в клас переходив із похвальною грамотою за відмінні успіхи в навчанні та зразкову поведінку. Вже із шкільних років переймався чужим болем, був лагідним, добрим, щирим, веселим, завжди у колі друзів та однокласників. Серед усіх навчальних предметів найбільш любив уроки математики. Не шукав легких шляхів в житті. Неодноразово брав участь в районних математичних олімпіадах, у міжнародних математичних конкурсах "Кенгуру", захищаючи честь школи, класу. За хороші успіхи був нагороджений грамотами, володів чудовою пам'яттю.

З дитинства підростав релігійною і духовною людиною: із 9 років, після першого Причастя, Іван прислуговував у Божому храмі (був паламарчиком). Кожної неділі і свята він вважав своїм обов'язком бути присутнім на Святих літургіях в церкві Різдва Пресвятої Богородиці в с.Воютичі. Ще маленьким хлопчиком у Івана була мрія стати або священиком або військовим. Служінню Богу він присвятив свої шкільні і студентські роки, аж до самої служби в армії.

Іван глибоко цінував і шанував українські національні традиції: брав участь у різдвяних вертепах, стояв вартовим біля Господнього гробу (Плащаниці) у Великодні свята, любив вранішні богослужіння, які розпочиналися вночі і тривали до ранку.

У 2010 році Іван закінчив 9 клас Воютицької школи і вступив у Самбірський технікум інформатики та економіки на відділення "Комерційна діяльність". Став успішним студентом, придбав нових друзів, зустрів своє перше кохання.

У студентські роки Іван захоплювався спортом, зокрема боротьбою, карате та боксом, брав участь у юнацьких змаганнях з боксу, займав призові місця. Кожен удар нанесений партнеру в бою, він важко пропускав крізь серце, Я завжди заспокоювала його: "Як не ти, то тебе".

Іван активно з друзями проводив вільне від навчання і спорту дозвілля - подорожував у мальовничі кутки України.

29 червня 2012 року, відразу після випускного вечора, Іван влаштувався на роботу у "Sambir-pab" в місті Самборі, де пропрацював до листопада, до служби в армії. Але не тільки трудова діяльність його захопила - він спішив жити: вступив в 2012р. у Львівський національний університет ім. І.Франка на заочне відділення економічного факультету, знову став студентом-заочником.

Службу в армії Іван вважав обов'язком кожного справжнього мужчини. 5 листопада 2012 р. Попіль Іван став солдатом-строковиком Галицької окремої бригади внутрішніх військ в/ч 3002 м.Львова. Після прийняття присяги 1 грудня 2012 р. став солдатом автомобільної роти. Щоб поєднати службу в армії з навчанням у ЛНУ ім. І.Франка, 28 лютого 2013р. Іван підписує перший і останній в своєму житті контракт та отримує посаду водія, оскільки любив автомобілі та техніку.

Так як служба Івана проходила у внутрішніх військах, під час Революції Гідності восени та взимку 2013-2014рр., він будь-якої миті міг опинитися по другий бік барикад на Майдані. Дуже переживав з цього приводу, бо ще сам був студентом, і присягу саме приймав на вірність народу, а підпорядковувалась армія владі, проти якої повстала молодь і народ.

Молитви батьків і його були вислухані Богом. І в той час, коли ворог почав роздирати Україну, він не задумуючись вирішив, що готовий захищати рідну землю.

Попри біль та тривогу за сина на вмовляння матері Іван казав: "Я знав на що йшов, я давав присягу на вірність народу і Україні. Хіба Донецьк і Луганськ - не Україна?". Став справжнім мужчиною, патріотом, обов'язком якого є захист рідної землі, дому, родини.

29 вересня 2014р. Попіль Іван Ігорович у складі 2 батальйону національної гвардії України вирушив на схід України в зону АТО, м.Дебальцево, що на кордоні Донецької та Луганської областей. Після приїзду на місце їх дислокації, Іван казав, що там, на сході України, все немов завмерло в часі: "радянська влада", яку він знав хіба що зі слів батьків та вчителів. Але були і прекрасні міста і села, які вже були знищені війною і навіювали страх.

Після повернення додому на ротацію Іван вже знав, що якщо війна не закінчиться і треба буде їхати знову - він поїде. І ніщо його не зупинить, бо "живе не лише для того щоб їсти". А матері, яка боялася за життя сина, відповідав: "Усе буде добре. Ми захищаємо, а не відбираємо чуже. Мамо, якщо кожна мати буде так просити і казати, то війна буде і тут, у нас, на заході. Хтось мусить бути тут, а хтось там!"

І знову Новий рік, тривога, страх, біль, молитви до Бога, а війна не закінчилась.

2 січня 2015р. Іван знову вирушає з побратимами на схід в зону АТО: знову в Дебальцево. Різдво на війні, морозні дні і ночі (-27оС, -34оС), перші втрати серед побратимів.

20 січня там, в Дебальцево, він разом з побратимами відсвяткував своє 21-ліття, відчуваючи молитви батьків, рідних і Божу опіку над ними.

24 січня 2015 року пролунав тривожний дзвінок додому: "Мамо, я бачив смерть, я дивився в очі смерті". Жорстокі і холодні дні та ночі в Дебальцево, важкі втрати друзів-побратимів, з якими ділив хліб та тепло. Важкі бої за Дебальцевський вузол, безперервні обстріли з "Градів" та "Ураганів" не зламали і не залякали Івана, як і сотні українських військових, які брали участь в обороні стратегічно-важливого об'єкту для України. Повернувшись додому він розповів, що навчився цінувати життя, кожну прожиту хвилину, зміг впізнати справжніх друзів. Друзями вважав тих, від кого залежить твоє життя. Казав: "Там страшно не було, там ми один залежали від одного і довіряли своє життя Богу і другу".

Все те що пережив в той час солдат можна простежити в соцмережах, де на його сторінці один за одним з'являлися душевні і тривожні вірші: "Мамо, я так не хочу помирати молодим" та інші. День за днем, і вороже кільце навколо Дебальцево замикається, тривожні дзвінки додому, але Бог милосердний і рятує українських героїв. 17 лютого останній бій за Дебальцево, і наші військові, а серед них і Іван Попіль, хоч і з втратами серед бойових друзів, але виходять із "Дебальцевського котла".

6 березня 2015р. Іван повертається додому. Його зустрічають рідні, друзі, товариші, все село.

Але далі триває війна. Після короткого відпочинку Іван на День матері, 11 травня, вирушає в зону АТО. Через тиждень героя не стало. Загинув, коли все цвіло і буяло, а на сході України - цвіли чорні троянди.

Недільного сонячного дня, 17 травня 2015р., о 9 год.15 хв. Попіль Іван разом з начальником тилу полковником Соколенко А.А. виїхали супроводжувати волонтерів із м. Львова Боднара В.Б., Романчука А.О., Євдокименка Г.О. на автомобілі УАЗ "Патріот" із с. Врубівка, де знаходився штаб в/ч 3002 до об'єктів, де несли службу військовослужбовці частини.

Близько 10год. 50хв. вони вирушили в напрямку розташування блок-посту №20 в напрямку східної околиці м. Попасна, де були розташовані підрозділи 17 танкової бригади ЗСУ, в яких проходять службу військовослужбовці родом із Львівщини. Десь об 11год. автомобіль підірвався на протитанковій радіокерованій міні. Душу й тіло віддав Іван Попіль із побратимами за нашу свободу. Живим із важким пораненням залишився лише один волонтер.

Недожив, недолюбив, недоробив, недокохав Іван, не встиг побудувати дім, виростити сина. Прожив коротке, 21рік, але насичене і справжнє чоловіче життя. Віддав найдорожче за волю і долю усіх поколінь.

Друзі-побратими згадують Івана як щирого вірного друга, відмінного солдата, який випромінював тільки позитив і вмів знайти вихід із будь-якої ситуації.

Указом Президента України від 13 серпня 2015 року нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).