1 червня 2016 р. нагороджений медаллю УПЦ КП «За жертовність і любов до України» (посмертно).

Вікторія Василівна Гавриленко, перша вчителька: «Маленького сором'язливого хлопчика Тошку я знала ще до вступу в перший клас. Адже ми були сусідами. З його мамою, Галиною Дмитрівною, у нас були гарні стосунки, а наші дітки Тошка з Ігорьком разом виросли, відвідували дитячий садочок. Тошка був старшим на 2 роки від мого синочка, тож завжди йому допомагав у всьому і захищав. Наші дороги переплелися ще сильніше – я стала першою вчителькою Тошки Бузуляка (адже так його завжди всі називали ). Ще з раннього дитинства Тошка виділявся з поміж своїх однолітків . Він був добрим і сором?язливим хлопчиком, завжди допомагав своїм друзям. Щедрість і доброзичливість Тошки не мала меж, ділився всім, що в нього було до крихітки. Серед зими частував своїх друзів величезними соковитими духмяними грушами. По шматочку ми ділили таку величезну грушку-ласунку на 16 частинок для однокласників. Дуже гарно Тошка навчався. Це допитливе хлопченятко із розумними великими чорними оченятами все намагалося схоплювати на льоту. Знання давалися Тошці легко, він дуже любив на уроках працювати самостійно (особливо йому подобалася математика). Намагався завжди бути кращим і першим. І це в нього виходило. Усі чотири роки навчання в початковій школі Тошка отримував похвальні листи за високі досягнення».

Однокласниця Світлана Тарапака: «Одного разу під час контрольної роботи мене «заштопорило». Тоді Тошка зробив контрольну роботу за себе і за мене. Анатолій дуже любив грати в теніс. Тільки продзвенить дзвінок на перерву, як він стоїть біля тенісного столу з ракеткою. Грав дуже вправно. Навіть обігрував старшокласників. Всі дуже його любили. І поважали. Як він переїхав до іншої школи то, напевне, сумував за нами, бо писав листа. Ми дуже зраділи листові і всім класом потім писали відповідь».

Галина Дмитрівна, мати: «Він завжди допомагав мені в усьому. Із самого малечку на городі, на роботі він був зі мною. Коли йшов у школу був дуже маленьким, важив всього 13 кілограмів. Я його весь час носила у школу, бо дорога йшла вгору – важко було йому йти. А зі школи ми бігли наввипередки – хто перший. Він обганяв мене, забігав у двір та кричав у весь голос: «Я – перший!». Він був дуже до мене прив’язаний, а я до нього. Ми, як кажуть, відчували один одного на відстані».