1977 р. закінчив Старосинявську середню школу №1, навчався у одному із хмельницьких ПТУ за
спеціальністю "електрик". У грудні 1978 р. призваний на строкову військову службу до лав Збройних Сил СРСР.
Обіймав посаду механіка-водія ракетного транспортера МАЗ-543 в одному з військових училищ у м. Казань Татарської РСР РРФСР
(Приволзький військовий округ), пізніше, у січні 1980-го, направлений для подальшого проходження служби до складу Обмеженого контингенту
радянських військ у Демократичній Республіці Афганістан, де був призначений водієм автомобіля КамАЗ-5320 425-го окремого автомобільного
батальйону 59-ї армійської бригади матеріального забезпечення 40-ї армії (військова частина польова пошта 13354, м. Пулі-Хумрі, провінція
Баглан).
Після звільнення в запас у січні 1981 р. повернувся на батьківщину, у червні 1985-го з відзнакою закінчив Кам’янець-Подільський
радгосп-технікум (Хмельницька область) за фахом "електрифікація народного господарства". У 1985 - 1987 рр. заочно навчався у київській Українській
сільськогосподарській академії, працював інженером-електриком, медичним техніком у Старосинявській районній лікарні.
1987 р. за власним бажанням знов був призваний до лав ЗС СРСР, 11 квітня наступного року закінчив школу прапорщиків Прикарпатського військового
округу, отримавши військове звання "прапорщик". Служив начальником майстерні 40-ї армії Туркестанського військового округу, пізніше призначений
заступником командира розвідувальної групи 459-ї окремої роти спеціального призначення Головного розвідувального управління Генерального штабу
ЗС СРСР (військова частина польова пошта 44633, м. Кабул). Неодноразово брав участь у бойових операціях, нагороджений орденом Червоної
Зірки (17.12.1990) та медаллю "За відвагу" (1.02.1989). Одним із його однополчан був Юрій Олефіренко
З 1989 р., після виведення частини до СРСР, служив у Туркестанському військовому окрузі (м. Самарканд Узбекської РСР). Здійснив 42 парашутні
стрибки, на змаганнях з бігу виборов звання чемпіона округу з легкої атлетики. Брав участь у зйомках художнього фільму "Афганський злам". У
травні 1992 р. звільнився у запас.
Повернувся на батьківщину, у 1992 - 2005 рр. працював начальником охорони фірми "Інком" та ТОВ "Вега", пізніше - директором будинку-інтернату
для людей похилого віку. 2 листопада 2010 р. обраний Старосинявським селищним головою. Брав активну участь у громадському русі
ветеранів-"афганців". З 1996 р. очолював Старосинявську районну організацію Української спілки ветеранів Афганістану, став соавтором виданої
2005 р. книги "Оце і є моя війна", готував матеріали для другої книги - про "афганців"-уродженців району, які живуть за його межами...
Нагороджений медаллю "Захиснику Вітчизни".
Після подій Революції Гідності навесні 2014 р., ще на початку анексії Росією Кримського півострова, Олександр Трохимович, попри свої вік та посаду,
одразу ж відреагував на загрозу незалежності і територіальній цілісності України - зібрав «тривожну валізу» і звернувся до військового
комісаріату - але його відмовилися призвати до війська через вікові обмеження, що діяли на той час. Коли син-студент поділився з ним прагненням
стати до армійських лав, він зупинив його, заперечивши: мовляв, тобі ще рано, ти вчися – а я воюватиму, бо вмію це робити… А потім – оформив
відпустку й поїхав...
Він записався до добровольчого батальйону територіальної оборони "Донбас", отримавши позивний "Скіф", 23 травня брав участь у запеклому бою з
терористами угруповання "Восток" у с. Карлівці Мар’їнського району Донеччини. Після включення підрозділу до складу Національної гвардії України
уклав контракт про проходження служби у військовому резерві НГУ, обійнявши посаду старшини роти резервного батальйону спеціального призначення
НГУ "Донбас". Після проходження підготовки у червні 2014 знов повернувся до району антитерористичної операції, брав участь у визволенні від
терористів населених пунктів Донецької і Луганської областей, зокрема, Артемівська, Лисичанська, Попасної, Курахового, Іловайська.
Як згадують побратими, він завжди носив на своєму "камуфляжі" свою "афганську" нагороду - орден Червоної Зірки, але цей своєрідний оберег не
захистив його від кулі снайпера...
Місто Золоте Луганської області - увічнить пам'ять загиблого бійця АТО у назві вулиці.
Колишня Леніна тепер носитиме ім'я Олександра Романенка з батальйону «Донбас».
Для збільшення фотографії натисніть на неї!
1 липня 2015 р. на честь Олександра його позивним - "Скіф" - названо один із танків танкової роти 46-го окремого батальону спеціального призначення
ЗСУ «Донбас-Україна».
Для збільшення фотографії натисніть на неї! |
Для збільшення фотографії натисніть на неї! |
Для збільшення фотографії натисніть на неї! |
Для збільшення фотографії натисніть на неї! |
Для збільшення фотографії натисніть на неї! |
Для збільшення фотографії натисніть на неї! |
2013 р. Олександр Трохимович організував зустріч колишніх бійців 459-ї роти спецпризначення ГРУ в
курортному селі Коблевому, що на Миколаївщині, в якій взяли участь понад 40 ветеранів, переважно – українців і росіян. «Як вони раділи, якими
щирими були обійми і спогади!» – згадувала пізніше в інтерв’ю місцевій газеті його дружина Тетяна Володимирівна. Минуло небагато часу, і навесні
2014-го, спілкуючись з однополчанами через "Скайп" і соціальні мережі, Романенко жахнувся від того, що його російські побратими висловлюють
«одноголосний одобрямс» агресивній політиці керівництва їхньої держави… Він намагався пояснити, що насправді відбувається в Україні, проте отрута
пропаганди була сильніша, розмови не виходило – і від цього Олександрові Трохимовичу було так боляче, що він казав: у тих дискусіях йому важче,
ніж у бою…
Одразу після звільнення Попасної за ініціативи старшини роти БСП "Донбас", колишнього воїна-"афганця", кавалера ордену
Червоної Зірки, прапорщика резерву Олександра Романенка ("Скіф"), та за підтримки місцевих мешканців, було зафарбовано російський герб та символіку окупанта на стелі
при в’їзді в місто.
19 серпня 2014 року у бою під час звільнення міста Іловайська Донецької області "Скіф" загинув від кулі снайпера
(на фото: в першому ряду по центру з жовтою пов’язкою на руці). Наступного дня, 20 серпня, в бою за Іловайськ героїчно загинув ще один "донбасівець", який звільняв
Попасну - старший розвідник БСП "Донбас" солдат резерву Геннадій Кіпішинов ("Румун")
(на фото: в першому ряду, ліворуч).
«История одной фотографии. Трагедия трёх друзей...
Слева направо: "Скиф", "Мрака", "Котик". Скиф – настоящий герой, получивший орден Красной звезды ещё в Афганистане. Мрака – предприниматель,
владелец строительной фирмы, провоевал Майдан и после ушёл добровольцем в "Донбасс". Котик – мастер спорта международного класса и просто очень
хороший человек. Из троих живым остался лишь Мрака. С тяжелым ранением – ему предстоит еще много операций, но живой. Снайпер целился под каску –
попал чуть ниже. Пулей снесло нижнюю челюсть и часть языка. Ему сложно говорить и сложно питаться, но есть надежда, что скоро его отправят на
лечение в Германию или в Канаду, где врачи всё нарастят да восстановят. Скиф также попал в снайперский прицел врага, но спасти его не удалось...
А Котик... Начался арт- и миномётный обстрел. Плотный огонь. На улице, на привязи у забора металась собака. Хозяин забыл про неё, а может его к
тому времени уже убило... Все ринулись в подвал, в укрытие, кто куда, а Котик ринулся к скулящей собаке – отвязать, забрать с собой, в подвал,
спасти, но мина разорвалась слишком близко...»
