Роман Донік: 10 блокпост. Годовщина. Сегодня ребята выедут возложить цветы к памятнику погибшим побратимам. 10 блок в Новоселовке, на повороте на Уманське и бой на нем, был одним из первых, где террористы использовали тяжелую бронетехнику для лобовой атаки. Задача стояла оттянуть от Славянска танки противника. Оттянули. Практически с одним стрелковым вооружением отражали танковую атаку. Тогда погибло 7 человек. Среди них подполковник Мамадалиев Владимир. Вовка Мамед. Я спал рядом в палатке, когда приезжал к ним. Прямое попадание танкового орудия. Его опознали по берцам, которые мы ему привезли накануне. Именно тогда я четко понял в каком долгу, мы все перед ними. Мы не осчастливливаем их тем, что привозим. Мы не облегчаем им быт. Мы даем тот минимум, который не может пока дать страна. Мы привозим то, в чем им будет комфортней воевать за нас с вами. А если придется, то умирать за нас с вами. В одну из поездок, на месте боя мы увидели крест. Крест сваренный из остатков коек сгоревшей палатки блокпоста. Прошло почти два месяца. Подъезжая к перекрёстку, мы увидели две камуфлированные машины отъезжающие от обочины возле креста. Это не были машины 93 бригады. Это были машины частей, которых не было тогда в этом районе. Проезжая, все останавливаются чтоб отдать дань памяти погибшим побратимам. Под крестом посадили кусты цветов. И установили памятник с именами ребят. Это может показаться совсем мелочью, но это не мелочь. В такое время. В тех местах по прежнему идут бои и каждый день ребята рискуют жизнью. И каждый день, проезжая они помнят погибших. И никто не проезжает мимо. Я верю, что никто не будет забыт и брошен. Просто нужно немного времени. И почти каждый день, гибнут ребята, нуждающиеся в нашей помощи. И самое малое, что мы можем сделать для них, привезти им то в чем им будет комфортно...

Бабуся, сестра Ліля: "У Келечині теж з жалобою били церковні дзвони по загиблому в ході антитерористичної операції на сході України. Хоча його ховали на Полтавщині, де він жив поряд з батьками і звідки був мобілізований на початку квітня до українського війська визволяти від бандитів-найманців Донеччину та Луганщину.

Справа в тому, що 26-річний Руслан Рущак, який ціною життя відвойовував нашу свободу, народився і підростав саме у цьому селі на Міжгірщині. Тут мешкає його старша рідня – дідусь Іван з бабусею Оленою, а також у сусідньому Пилипці – сестра Лілія…

Важко говорити, коли ще свіже несподіване горе ятрить серце і душу. 73-літня Олена Коваль, яка на обійсті ні на крок не спроможна ступити без палиці, вже й без хустини не може обійтися. За зустрічі з нею вдома у Келечині повсякчас платком витирає сльози з очей, оплакуючи любимого онука. “Дуже був чесним, тихим”, — такими словами характеризує його пенсіонерка, котра, як і чоловік, все трудове життя віддала роботі на місцевій фермі. Скупо розповідала про долю родини. Виховали п’ятьох дітей. Дочка Аня була найстаршою. Її сім’я теж виявилася багатодітною – з чоловіком Олександром Рущаком, коріння якого з Негрівця, виростили шістьох: серед дівчаток Руслан був єдиним хлопчиком. Спочатку Ковалі і Рущаки жили під однією стріхою, а потім, коли розпався СРСР і у верховинському краї стало туго з працевлаштуванням, молода сім’я вирішила податися у білий світ. За підказкою земляка переселися на Полтавщину. У селі Пузикове Глобинського району місцева агрофірма надала не лише роботу, але й житло. Чоловік столярував, а дружина доїла корів. Поруч з ними згодом почав працювати і син. Руслан був механізатором, а після служби в армії за сумісництвом ще й оператором холодильних установок. З-поміж своїх захоплень надзвичайно полюбляв ремонтувати різну техніку. Безвідмовно і безкорисливо у вільний час виконував замовлення друзів, котрих мав повно зблизька і здалека, коли прохали починити покалічені мотоцикли чи автівки. 55-річний батько, який на даний час за станом здоров’я вже лиш сторожує, у телефонній розмові з гордістю сповістив, що син від «а» до «я» був порядним. Що був слухняним, а що працелюбним…

За першої ліпшої нагоди Руслан радо приїжджав на Міжгірщину, бо шанував батьківщину предків і мальовничий край, де народився. Зокрема, навідався сюди одразу після «дембелю» з війська у 2007 році, а три роки тому побував на весіллі сестри. З нею зустрілися на околиці Келечина біля відомого мінерального джерела, де з батьком за чергою випасали худобу громади. «Ми в щоці від того, що сталося. Не віриться, що брата вже нема в живих», — сумно каже, теж стримуючи сльози. Згадала і дитинство: «Ми з ним ходили у Келечині в дитсадок. Змалку вже заступався за когось з несправедливо скривджених».

Мужньо пішов захищати і Вітчизну. Недобре рідня завіщувала невдовзі після визволення Слов’янська, в якому брав безпосередню участь. Руслан не відгукувався на їхні настирливі дзвінки по мобільному. Через певний час з чорною звісткою до оселі Рущаків завітав місцевий голова сільради. Сповістив, що їхній син загинув 4 липня у селі Ясенівка на блокпосту під час мінометного обстрілу терористами.

Провести в останню путь Руслана з’їхалися родичі як із Закарпаття, так і з Львівщини, Київщини… Серед них була і сестра Лілія. Повідомляє, що такого масового похорону ще не бачила. Три дні район перебував у жалобі. Останні почесті прийшли віддати всі, хто його знав, хто цінує своїх героїв.

Кажуть, що у Руслана було багато добрих мрій. В тому числі, щоб з дружиною Світланою нажити своїх діточок і мати від них щастя. Але цьому завадила неоголошена війна, яку тепер зазнає Україна, виборюючи в муках свою незалежність.

На честь полеглого Героя АТО Руслана Рущака названа вулиця у селі Пузикове Глобинського району Полтавської області.