Коли любиш, треба тримати. Дуже боляче щастя втрачати. Більш не бачити очі кохані, й не відчути губи жадані. Якби знали ви, що востаннє обнімаєте своє кохання, щоб зробили б ви з горя скажіть? Біль страшний мій прошу розділіть. Якби знали, що вже більш ніколи, не побачите сонця довкола, не відчуєте щастя у серці, не відкриє ніхто в нього дверці? Як ви думаєте, щоб ви зробили, якби когось страшенно любили? Чи могли би ви зранку вставати, чи змогли б ви без сліз засинати? Чи змогли би жити ви далі, у страшному смутку й печалі? Я не вірю, я просто вмираю. З дня у день його я чекаю. Я не вірю, його вже нема. Цілий світ- це суцільна пітьма. Я прошу вас, якщо ви кохаєте, свою рідну людину тримайте. Бо життя це паршива дорога, по якій тільки сльози й тривога. Ви живете сьогодні… а завтра… Доля з вами зіграє у карти. І повірте мені ви не знаєте, що ви їй безперечно програєте. Не чекала і я що й мене, цей страшенний біль не мине. Я не знала… Сім років кохання, щиру відданість, всі сподівання, я зарию. І з ним поховаю. А що буде надалі не знаю. Лиш вночі в своїх снах його бачу, а коли прокидаюсь я плачу. Бо не встигла йому я сказати… Бо не встигла його обійняти… Скаже хтось:”Не тужи, все йде далі, все мине, всі сльози й печалі…” Я лиш гірко всміхаюсь й киваю… Бо ці люди нічого не знають. У житті є два справжніх кохання: це є мамине й перше… останнє… Мій коханий, ти серденько моє!!! По житті крокували ми двоє. А тепер ти пішов, й я саменька, як я вижити маю рідненький? Як я вижити маю без тебе? Як дивитись я маю на небо? Хто тепер мене пригорне, коли біль мою душу пройме? Ну кому пожаліюсь в біді? А кому посміхнусь в радості? Хто тепер мене поцілує? Ніжно скаже:”ЛЮБЛЮ.Й НЕ ЖАРТУЮ”. Ну для чого мені та краса, якщо в мене тебе вже нема. Моє сонечко. Моя дитина. Моя рідна, кохана людина. Я благаю тебе, ти прости, за всі мої скарги й обіди. Ти пробач всі обідні слова, говорила я все жартома… Я молю тебе лиш про одне, ну вернися коханий до мене! Я ніколи тебе не ображу, я ніколи і слова не скажу! Ну невже ти не бачиш мій милий що триматись не маю вже сили… Лиш слова ті твої пам’ятаю… “Виходь за мене… я тебе кохаю…”

Роман Донік: 10 блокпост. Годовщина. Сегодня ребята выедут возложить цветы к памятнику погибшим побратимам. 10 блок в Новоселовке, на повороте на Уманське и бой на нем, был одним из первых, где террористы использовали тяжелую бронетехнику для лобовой атаки. Задача стояла оттянуть от Славянска танки противника. Оттянули. Практически с одним стрелковым вооружением отражали танковую атаку. Тогда погибло 7 человек. Среди них подполковник Мамадалиев Владимир. Вовка Мамед. Я спал рядом в палатке, когда приезжал к ним. Прямое попадание танкового орудия. Его опознали по берцам, которые мы ему привезли накануне. Именно тогда я четко понял в каком долгу, мы все перед ними. Мы не осчастливливаем их тем, что привозим. Мы не облегчаем им быт. Мы даем тот минимум, который не может пока дать страна. Мы привозим то, в чем им будет комфортней воевать за нас с вами. А если придется, то умирать за нас с вами. В одну из поездок, на месте боя мы увидели крест. Крест сваренный из остатков коек сгоревшей палатки блокпоста. Прошло почти два месяца. Подъезжая к перекрёстку, мы увидели две камуфлированные машины отъезжающие от обочины возле креста. Это не были машины 93 бригады. Это были машины частей, которых не было тогда в этом районе. Проезжая, все останавливаются чтоб отдать дань памяти погибшим побратимам. Под крестом посадили кусты цветов. И установили памятник с именами ребят. Это может показаться совсем мелочью, но это не мелочь. В такое время. В тех местах по прежнему идут бои и каждый день ребята рискуют жизнью. И каждый день, проезжая они помнят погибших. И никто не проезжает мимо. Я верю, что никто не будет забыт и брошен. Просто нужно немного времени. И почти каждый день, гибнут ребята, нуждающиеся в нашей помощи. И самое малое, что мы можем сделать для них, привезти им то в чем им будет комфортно...