Навіть, якби не було «зелених чоловічків», «гуманітарних конвоїв», нападок на Україну в інформаційній сфері та багатьох інших безчинств щодо України, називати Росію агресором можна лише за те, що вона зробила під Красною Талівкою. Тоді, прикриваючи відхід путінських диверсантів, російські армійські вертольоти та бронетехніка, не ховаючись, обстріляли українських прикордонників на українській землі. Тоді загинуло четверо охоронців держрубежу: підполковник Євген Пікус, старші прапорщики В’ячеслав Фірсов та Дмитро Арнаут, а також молодший сержант Олег Сороченко. Кожен із них мав рідних, близьких і заради їхнього майбутнього, заради своєї країни до останнього подиху стримував посланих Кремлем нападників. У одного з героїв, які відійшли на небесний кордон, Олега Сороченка, недавно народилася донечка Альбінка. Про Олега та його близьких наша нинішня розповідь.

„Кровиночка моя... ріднесенька...” – тремтливо шепотіли її сухі губи. Намагаючись стримати сльози, що крапляли вранішньої роси скочувалися по миловидному засмученому обличчі жінки, вона довго не може відірвати теплого, лагідного погляду від маленької крихітки. А малятко уже пізнаючи своїм єством світ, ніби відгукується на порідненість двох сердець: свого й Ірини Миколаївни, котра схилилася над ним. І перестає плакати. „Оченята, личко, навіть тонюсенькі губи, усе, як в Олежика, коли був таким же малесеньким” – зі щасливою болістю помічає жінка. Вона бережно, як за вистражданим багатством, милується кожним порухом новонародженої внучки.

„А був би живим Олежка...”. Як спалах бласкавки знову майнуло в голові і тут же, ніби по ньому провели лезом бритви, гострий біль обпік серце. На якусь мить жінка аж заніміла, та за хвилину-другу попустило, здається, й дихати стало легше. А невідступні думки, як метроном, тривожно заповзають у душу: „Ніколи не побачить своєї донечки її син, як і вона свого татка. Не почує його голос і не бігтиме, як інші діти з всеохоплюючою радістю назустріч батькові. Виростатиме і буде пізнавати його тільки з фотокарток та розповідей про татуся-прикордонника”. Про те, як ще теплого серпневого дня 2014 року він, двадцятирічний сержант Олег Сороченко, загинув на рідній землі, захищаючи територіальну цілісність української держави. Відстоючи у нерівній борні з підступним ворогом і майбутнє життя ще не народженої донечки.

А в мріях сім’ї Сороченків усе бачилося таким мирним і щасливим. Аж поки над ними не нависла грозова хмара так званої гібридної війни у їхньому рідному краї – на донецькій землі.

...Життя луганчанку Ірину Сороченко особливо не балувало. Та вона після закінчення міського медучилища чогось незвичного від нього і не очікувала. Обрана професія їй подобалася, як і робота медичної сестри в одному з лікарняних закладів обласного центру. Тут, за „золоті руки” її поважали старші колеги, усміхнену, завжди привітну – шанували хворі. Згодом стала Ірина і коханою дружиною, і щасливою матір’ю свого первістка – сина Олежки.

„Щаслива сім’я” – зазвичай кажуть про таких. Але горе хижою змією неочікувано заповзло в оселю Сороченків – серцевий напад в одну мить забрав життя батька Олежки. Ще молода жінка залишилася вдовою. На якийсь час усе навколишнє, окрім роботи та турботи про сина, ніби перестало існувати для неї. Олежка став її останньою надією на особисте щастя. „Я повинна виростити його гідною поваги людиною” – вирішила Ірина та повністю віддалася здійсненню своєї мрії. З часом зрозуміла: „Синові потрібен другий батько – чоловік мужній, надійний, який би разом із нею, люблячою дружиною, виховував його як рідну дитину”. А про себе подумала? Власним серцем відчувала – взаємно відповість ще не розтраченими на удовиній дорозі найкращими почуттями закоханості.

Таким захисником Сороченків – мамі й сину – став колишній афганець-спецназівець, старшина роти мінерів прапорщик Харківський Микола Прокопович. Повернувшись через два з половиною роки на рідну землю, відзначений багатьма високими державними нагородами – орденами та медалями, він учителем фізкультури виховував підростаюче покоління. Тож своє навчання у школі учень молодших класів Олег Сороченко успішно поєднував зі спортом. „Чоловік у житті має бути і розумним, і фізично сильним, загартованим” – повчав суджений матері, якого хлопець з непідробною щирістю сприйняв за рідну йому людину, згодом називаючи Миколу Прокоповича коротким однозначно зрозумілим словом „батя”. Не без поради останнього юнак поступив у місцевий військовий ліцей.

Як сподівалися Ірина Миколаївна і Микола Прокопович, після його закінчення Олег буде навчатися у військовому виші. Але він усе зробив по-своєму – вирішив поступити на контрактну службу до прикордонників. „Хоче чим раніше мати життєву самостійність”, – зрозумів його глава сім’ї. А чому обрав саме службу „зелених кашкетів”, тут у колишнього воїна-афганця сумнівів також не було, бо знав, що охоронці державних кордонів завжди вважалися в суспільстві елітними військами.

Коли за декілька місяців після навчання в Навчальному центрі підготовки молодших спеціалістів ДПСУ Олег Сороченко у військовому однострої сержанта постав перед очима матері, у неї від радості серце ніби захлинулося – який же гарний у неї син. „Дай, Боже, тільки щасливу долю моїй дитині” – подумки перехрестилася вона. І службою своєю її Олежка був задоволений. Коли розповідав про командирів або нових друзів, у його голосі ніби сонячним промінчиком так і просвічувалася гордість за обрану ним професію.

Усе складалося у сім’ї Сороченків якнайкраще. Та життя підступно готувало їй нові випробування. Йшов буремний, непростий для українців 2014-й рік. Каламутні хвилі сепаратизму з „руським міром” на сході країни помітно заливали вулиці обласного центру. Військовослужбовці Луганського прикордонного загону уже стали чути на свою адресу від місцевих погрозливе „бандерівці”, з’явилися випадки нападу бойовиків на прикордонні наряди. Обстановка у місті складалася усе гнітушічою, а багато його мешканців передбачливо покидали місто.

Пам’ятного для Ірини Миколаївни дня, вона, відчинивши на дзвінок у двері квартири, побачила схвильованого сина. Він був не один – поряд з Олегом стояла вкрай зніяковіла, невисока, тендітна дівчина. Син у руках тримав невеличку валізу.

– Це моя Юля, – замість привітання сказав Олег. – І продовжив: одружимося, коли все у Луганську зміниться на краще.

Проте нареченій прикордонника, яка працювала медсестрою у лікарні, залишатися на робочому місці було уже небезпечно. Жити вона стала у Сороченків.

Ірина Миколаївна з порозумінням сприйняла появу у її житті майбутньої невістки.

– Материнське серце, тим більше, коли це стосується своєї дитини, не обманеш, – чується у слухавці її притишений голос. – Я відразу відчула, а потім й упевнилася, що вона по-справжньому кохає мого сина. Невеличкого зросту, така тендітна, Юля своєю енергією, умінням робити усе з душею, з усмішкою на юному обличчі, внесла у нашу сім’ю якийсь новий обнадійливий струмінь. А Олежку вона обожнювала, – ледь чутно закінчує свою оповідь-спогад Ірина Миколаївна.

Коли луганські прикордонники, вийшовши з оточення набагато краще озброєних бойовиків-сепаратистів, покинули обласний центр, разом з іншими мешканцями з міста виїхала і сім’я Сороченків. Залишивши квартиру на добре знаних людей, вони перебралися на тимчасове житло у Дніпродзержинськ. Разом з ними і Юля Циганкова.

Жили постійним очікуванням мобільних дзвінків від Олега, який ніс службу у прикордонному підрозділі у зоні бойових дій – в АТО. Їхній сержант-контрактник завжди заспокоював рідних, просив не переживати, мовляв, у нього усе гаразд. Розмовляючи з Миколою Прокоповичем, не приховував радості та просив передати другу останнього – колишньому бойовому побратиму по афганській війні В’ячеславу Купрієнку велику вдячність за виявлену ним турботу. „Дядя Слава передав мені по-справжньому крутий „бронік” і добротні „берци” – повідомляв сержант. І запевнив: „Тепер ніяка куля сепарів не дістане мене”...

Та доля розпорядилася інакше – не судилося двадцятирічному сержантові ні своє весілля відсвяткувати, ні почути рідний голос мами, такий бажаний Юлії, спокійно-розсудливий Миколи Прокоповича і перший крик новонародженої доньки. 25 серпня 2014 року в районі населеного пункту Красна Талівка життя Олега Сороченка обірвав масований обстріл бойовиками прикордонників.

Поховали Олега з усіма військовими почестями у селі Калмиківка. І потягнулися нестерпно чорні дні у житті його матері – не заживала кровоточива рана у її серці. Та одного дня, коли Юлія, ніяковіючи, повідомила, що у неї зародилося нове життя і вона стане матір’ю їхньої з Олегом дитини, світ ніби заново обнадійливим сонцем повернувся до убитої горем жінки. Не приховуючи сліз радості, вона пригорнула до себе названу невістку. „Усе буде добре, доню. Не переживай, ти ж не одна – ми – твоя сім’я”.

...Напередодні 8-го Березня нинішнього року Юля порадувала Ірину Миколаївну та її чоловіка новонародженою дівчинкою. Дали їй ім’я Альбінка, яке так подобалося батькові малятка. Забравши із пологового будинку юну маму з дитиною, сім’я тепер живе турботою про них, а щаслива молода бабуся не може натішитися своєю внучкою. Є чому радіти і для кого жити – для продовження свого роду, життя її Олежки.

Недоспівану ним пісню омріяного щастя вклав у бардівську мелодію, що бентежить душу, колишній однополчанин Миколи Пропокоповича на війні в Афганістані дядя Слава – В’ячеслав Купрієнко. З нею, як посвятою загиблому, він часто виступає перед прикордонниками, що служать у зоні АТО. Ім’я героя не залишається забутим.

А бабуся, котра так і не дочекалася повернення свого Олежки живим додому, зустрічаючи з внучкою весняні ранки молить Господа, щоб не дістали їхнього нового притулку обстріли бойовиків. Бо кожен із них це не тільки страшна розруха, сплюндрована земля, а й сльози, горе та неймовірні, невиліковані страждання безвинних людей із зламанною долею. Серед них і вона – мати воїна-прикордонника, луганчанка Сороченко Ірина Миколаївна. Жінка і бабуся, яка з надією чекає миру і спокою на рідній землі. За це вона заплатила найдорожчим – життям свого двадцятирічного сина.