Волжанін Дмитро Васильович

Старший солдат Дмитро Волжанін загинув 19 червня 2022 р. під час виконання бойового завдання на Луганщині. Понад 1,5 року вважався зниклим безвісти. Йому назавжди 29 років. Дмитро народився у м. Червоноград (нині м. Шептицький) Львівської області. Здобув фах електрогазозварника у місцевому професійному гірничо-економічному коледжі. Потім навчався в Нововолинському коледжі. У цивільному житті працював у компанії з виготовлення вікон. Захоплювався спортом: більярдом, футболом, шахами. Також любив рибалити. Під час повномасштабного російського вторгнення, 1 квітня 2022 р., чоловік пішов захищати Батьківщину. Воював у лавах 3-го Луганського прикордонного загону Державної прикордонної служби України. Брав участь в обороні Луганщини. Був відзначений медаллю «Хрест героя». «Якби мене спитали, як виглядає абсолютна і безумовна доброта, то я б показала фото свого брата», — зазначила сестра загиблого Магдалина Волжаніна. Поховали Дмитра на Алеї Слави цвинтаря у с. Бендюга на Львівщині. Вдома на свого захисника чекали мама і дві молодші сестри.

Діма завжди був втіленням абсолютного добра. В найскладніші моменти він підіймав людям настрій просто своєю присутністю і посмішкою, бо ця посмішка була справді особливою... Він народився в 1992 році, в маленькому шахтарському місті на заході України. Ходив у звичайну місцеву школу, цікавився спортом і шахами. В дитинстві думав про кар'єру військового, але тоді було дуже складно поступити в навч.заклад просто так. Тому ця мрія відклалась... Діма почав навчатись у місцевому коледжі на електро-газо зварювальника. Багато працював, щоб допомогти мамі, частіше всього робота була фізично складна... але він мав круті хобі: футбол, більярд. Часто брав мене з собою на гру і тоді я відчувала величезну гордість: мій брат найкрутіший гравець у місті, всі його поважають, всі хочуть зіграти з ним хоча б партію. Своєю щирістю і добротою він притягував до себе всіх: тваринок, дітей, легко знаходив спільну мову з людьми. За багато років у нас було кілька котів і абсолютно завжди вони обирали Діму своїм улюбленим господарем. Він справді був уособленням всього найтеплішого і найкращого, що може бути в цьому світі. Життя не було простим для нього, але я не пригадую ні дня, щоб Діма скаржився на це. Він взагалі ніколи не скаржився. І мені здається, що ось ця стійкість частенько руйнувала його зсередини... Пам'ятаю, коли ми ховали нашу бабусю, Діма підійшов до мене і Насті і сказав: "-це боляче, я розумію що треба плакати, так прийнято, але у мене немає сліз"-. І ніколи не було, він не дозволяв собі бути слабким... Ми навчились у нього багатьох речей і я хочу поділитись ними з вами, я вірю що так любов і доброта мого брата житиме вічно: 1. Допоможи комусь сьогодні, а коли буде потрібно хтось обов'язково допоможе тобі. 2. В більярді, як і в житті, потрібно добре подумати і тільки тоді робити хід. Обійди стіл довкола, якщо потрібно то й кілька разів, прорахуй ризики і згадай геометрію. 3. Немає нічого дорожчого і важливішого за маму та сім'ю. 4. За своє і своїх треба боротись. 5. Краще сміятись, веселити усіх довкола і хай навіть здаватись несерйозним, аніж сумувати самому і залишити сумним когось. Діма був сильним, справедливим, відданим, безмежно добрим і турботливим, але найголовніше, що він завжди був справжнім. Я сподіваюсь, що завдяки цій книзі більше людей зрозуміють, що втрати на війні - це не статистика, це багато особистих, окремих, нещадно болючих історій. Потрібно прислухатись до цього болю, бо він вчить нас розуміти, хто ми є.