Алексик Микола Олександрович

29-річний старший солдат Микола Алексик (позивний Бур) загинув 16 грудня 2023 р. у бою на території Серебрянського лісництва в Луганській області. Під час мінометного обстрілу уламок снаряда влучив між каскою і бронежилетом воїна. Поранення стало смертельним. Микола народився у с. Великі Ком'яти Закарпатської області. Жив у Львові. Під час навчання у школі займався бальними танцями на професійному рівні у школі спортивного танцю «Рондо». Після школи здобув вищу освіту у Львівському державному університеті безпеки життєдіяльності. У 2019 р. закінчив «Майстерню Impro театру», в 2021 р. — Українську кіношколу. Планував стати продюсером. Тоді ж переїхав до Києва, де працював у компанії «Ґлобал-Логістікс». Після початку повномасштабного вторгнення Микола пішов служити добровольцем. У складі 12-ї бригади спеціального призначення НГУ «Азов» виконував бойові завдання на південному і східному напрямках. Під час служби знімав матеріали для майбутньої документальної стрічки про боротьбу із росіянами. У доробку також були нариси комедійного розважального шоу, яке Микола планував знімати вже у мирний час. «Уявіть собі найбільш яскравий та сонячний день у своєму житті. Ті миті, коли легкий літній вітерець, переплентуючи віття дерев, легким дотиком хвилює обличчя, сонце заледве дає змогу розплющити очі, і ти, мружачись, наче кіт, ліниво потягуєшся у відчуттях, що попереду тебе чекає лише щось дуже хороше. Ми певні, що саме в такий день з'явився на світ Алекс. І ось він перед вами: зі своєю густою кучерявою чуприною, очима із проблиском пригодницького вогника і харизмою, що збиває з ніг. Будь-яка авантюра поруч із ним — це яскравий момент життя, котрий хочеться закарбувати в собі. Витесати в серці, бо таким живишся у темні часи. Із ним слова стають невичерпними і ллються легко. Але й помовчати разом завжди тепло і в сенс. В його голові роїться безліч ідей, котрі постійно прагнуть втілення і цим трохи виснажують тіло, але заряджають мозок. Саме тому він із дитинства із блокнотом у руках. І блокнот обов'язково (!!!) позаду повинен мати відділення-кишеньку, куди він ховає передбачення із чеків, вирізки цитат, фото чи листівки. Неможливо уявити Алекса без танцю і гітари в руках. Допоки триває дискусія, він пальцями медитативно перебирає гітарний гриф, час від часу мугикаючи у такт, і киває головою. Наче звук, що він здобув, співзвучний із атмосферою, в якій перебуває. І, звісно ж, кіно... Він міг дні та ночі проводити перед ноутбуком, переглядаючи фільми й анімаційні стрічки. Намагаючись зафіксувати та проаналізувати фішки режисерів, акценти тощо. Захоплювався анімаційною студією «Піксар». Сюжетами, котрим вони давали життя. Розбуди Алекса вночі з запитом «Що подивитись?», у відповідь пролунало би: «Душа», «Коко» або «Валл-І». Казав, що ці стрічки — його «особистий фонд поповнення сердечних ресурсів». Улюблена страва — деруни. Не злічити, скільки разів були проведені дегустаційні вечори, аби відточити навичку їхнього приготування і врешті переможно полити сметаною. Він був глибокий у своїх думках та виявленні почуттів. Емпат. Казав: «Смерть показує нам вартість життя. Як не парадоксально, це інструмент, який служить нам». Годі очікувати, що ти на своєму шляху зустрінеш більш відданого у дружбі та сповненого альтруїзму хлопця. Де б він не був у мить, коли тобі необхідна допомога, — він покине усе і прийде на допомогу. Так він без сумніву і вчинив з Україною, котрій належало його серце», — розповіли близькі друзі, подружжя Олександр та Софія Омельченки. Поховали Миколу на Марсовому полі Личаківського кладовища у Львові. У нього залишились мама, бабуся, інші рідні, друзі та побратими. Посмертно «азовець» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.