Микитюк Микола Петрович

У 2014 р. закінчив Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного за спеціальністю «Управління діями підрозділів механізованих військ». «Я офіцер і маю бути там, де мої хлопці воюють за незалежність України. Це не АТО, а війна України проти агресора — росії!» Він був надзвичайно допитливим курсантом, який дійсно прагнув опанувати обраний фах. Уважний на заняттях, Микола легко засвоював нову інформацію. І практичні заняття давалися легко. У полі діяв упевнено, вірно приймав рішення відповідно до ситуації, що склалася. Він ніколи не конфліктував із товаришами, мав дружні та рівні стосунки з усіма одногрупниками. Тому й поважали Миколу не лише курсанти, а й викладачі, офіцери. Так про курсанта Микитюка Миколу Петровича відкликаються викладачі та командування Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. 21 червня 2014 р. він закінчив цей навчальний заклад, а вже 23 червня прийняв під командування 3-й механізований взвод 8-ї роти 30-ї окремої механізованої бригади. І рівно через місяць зовсім молодий хлопчина вів свій підрозділ у бій. Жодного разу за все гаряче літо він не відступив від своїх правильних чоловічих принципів та пройшов найгарячіші точки АТО. У жовтні отримав свою першу відпустку. Тоді ж відвідав школу, де всі любили та поважали Колю за його доброту, поєднану з неабиякою мужністю, сором'язливість, за якою стояла харизматична та розумна особистість. «Я офіцер і маю бути там, де мої хлопці воюють за незалежність України. Це не АТО, а війна України проти агресора — росії», — відповів Микола, коли йому запропонували служити на мирній території. У зв'язку зі складною ситуацією на донецькому напрямку підрозділ Микитюка відправили для підтримки наших бійців у район с. Піски, звідки за задумом керівництва ударна група повинна була входити в ДАП. Проте через загрозу прориву російських військ на артемівському напрямку командування 30-ї ОМБр отримує наказ здійснити марш у заданому напрямку. Перепочивши кілька годин поблизу Бахмута, зведений підрозділ 1-ї роти та танкового взводу вирушив у напрямку Дебальцевого, де під шквальним вогнем російської артилерії посилив позиції 128-ї бригади на перехресті доріг с. Рідкодуб — м. Дебальцеве — с. Чорнухине, блокпост «Балу». Одразу ж після приїзду командир взводу оцінив обстановку та якісно організував оборону на цьому напрямку. Тими днями було важко всім. Ніби острівки, на карті з'являлись оточені ворогом населені пункти. Невеличке, але важливе залізничною станцією с. Рідкодуб було одним із них. Провізії та боєприпасів бійцям 128-ї бригади не вистачало, тому лейтенант Микитюк неодноразово організовував доставки боєприпасів на позицію та евакуацію поранених, адже обстріли були настільки щільними, що не кожен міг зважитися на подібні вчинки. У ніч із 4 на 5 лютого 2015 р. разом із механіком-водієм, солдатом Черевком він тричі проривався в селище та вивозив поранених, те саме двічі повторив зранку. Кілька разів його машина потрапляла під масований обстріл противника, проте це не зупиняло його допомагати іншим. На «Балу» були офіцери різних рангів, утім, у найгарячіші години бою обороною керував саме наш лейтенант. Вдень велися такі відчайдушні бої, що навіть перекусити не було змоги, а туалетом слугував порожній цинк в окопі. Вороги лізли по кілька разів на добу як вдень, так і вночі. Техніка не витримувала постійного навантаження, виходила з ладу. Здобуті в академії знання не один раз ставали в нагоді, коли за лічені хвилини доводилося визначати причину несправності озброєння БМП-2, яка призводила до затримок під час стрільби. Тому неодноразово і вночі, і під обстрілами усував затримки, а інколи ремонтував гармати бойових машин як свого підрозділу, так і підрозділу 128-ї бригади. 6 лютого 2015 р. лейтенант Микитюк зі своїм зведеним підрозділом відбив чергову атаку противника, одразу ж після відбиття ворога почався масований мінометний обстріл. Потім знову ворожий наступ за підтримки танків Т-72, і вкотре ВОП вистояв. Після невдалої спроби ворога вдруге захопити «опорник» знову була задіяна ворожа артилерія. Командир взводу завжди турбувався та переживав за підлеглих, тому сам був спостерігачем. Снаряд упав прямо біля укриття хлопців, по радіостанції наш командир запитав ситуацію. «Всі живі!», — відповіли там. Наступний снаряд розірвався поряд із командиром. По радіостанції пролунало: «Лейтенант загинув». «Без нього на посту стало страшно та порожньо, почували себе вже не так впевнено…», — зізналися пізніше його старші бойові побратими. Пам'ять про народного героя України, справжнього офіцера ЗСУ Миколу Петровича Микитюка назавжди в наших серцях!