Федоряка Петро Вікторович

Закінчив Харківський державний університет, деякий час працював викладачем математики у СПТУ с. Кегичівка, що на Харківщині, потом викладав фізику, математику та інформатику у школах с. Трудолюб Миргородського району Полтавської області. Згодом став приватним підприємцем, одним із найвідоміших в Україні ковалів і зброярів, засновником українського ковальського фестивалю ножарів «Трудолюб». Захоплювався туризмом, самостійно вивчив англійську мову. У квітні 2014 р. був мобілізований як доброволець до лав Збройних сил України. Дружина Валентина Миколаївна: «У Петра та його товаришів не встигали відростати волоски на руках — вони їх збривали, перевіряючи гостроту клинків. Ножі з дамаської сталі легко ріжуть дерево, папір. Техніку їх виготовлення чоловік освоїв здебільшого з літератури та охоче ділився своїми знаннями з іншими. Вважав: що більше конкурентів, то краще. Коли почалася війна на Донбасі, ящиками возив ножі на фронт. Ними орудують, мабуть, зараз і бойовики. Коли під Шахтарськом розбили колону, в якій проривався з оточення взвод зенітників під командуванням Петра, то терористи забрали в убитих усе: зброю, бронежилети, обереги, телефони, гроші… Чоловіка дуже любили бійці. Його не можна було не любити. Петро легко знаходив спільну мову з усіма, з ким зводила його доля. Хвалився, що побудував у полі тандир — східну грубку, в якій пік для хлопців коржі. Ходив у навколишні села і повертався звідти з їжею — місцеві щедро його пригощали. Петя сам був людиною безкорисливою, великодушною. «Потрібно радувати людей», — казав чоловік, збираючи сусідів і друзів у нас вдома то на плов, то на шашлики, то на коржі. Навіть коли ми приїздили з ним до Андріяшівки, де, власне, всі нам були вже чужі, організовував компанію для відпочинку на березі річки. 30 липня позиції наших солдатів під Шахтарськом почали обстрілювати. Розбили всі зенітки взводу Петра. Я весь той день простояла навколішки перед іконами. Надвечір чоловік зателефонував. Щоб попрощатись. Він відчував, що живим з того пекла не вийде. «Валюшенько, у нас такі доньки і зяті гарні, вони без нас уже обійдуться», — готував мене до гіршого. Як завжди, сказав, що мене любить, і пообіцяв скоро повернутися… Чоловік загинув о 3.00 31 липня. Разом із залишками роти він намагався вирватися на трьох БМД із Шахтарська, який на той час вже зайняв російський «Оплот», що складається з добре підготовлених спецназівців. У цей час із міського парку їм навперейми виїхав танк. Снаряд влучив у машину, в якій перебував Петя. Він та ще шестеро його бойових побратимів загинули миттєво. Найскладніше було приховувати правду від свекрухи. Вона весь час питала, чому Петя не дзвонить. Уявіть, чого мені коштувало відповідати спокійним голосом, що в районі, де він знаходиться, немає мобільного зв'язку. Але все ж таки хтось у селі проговорився. У мами Петра різко підскочив тиск, а за три дні її не стало. Вийшло, що й син не поховав матір, і мама не поховала сина…».