Кишенко Петро Володимирович

27-річний Петро Кишенко (позивний Fox) загинув 28 квітня 2024 р. поблизу с. Сергіївка на Луганщині. Він надавав допомогу важкопораненому побратимові, коли ворог завдав артилерійського удару. Петро народився у с. Доброолександрівка Одеської області. Закінчив Одеське обласне базове медичне училище, здобув фах фельдшера. Потім закінчив Одеський національний медичний університет. Паралельно з навчанням працював кальянником, менеджером із SMM у компанії з доставки авто із США, керував власною маленькою СТО, сам ремонтував авто. До вторгнення працював лікарем-інтерном-радіологом у компанії «USWHEELS». 25 лютого 2022 р., на другий день повномасштабної війни, чоловік став бійцем 122-ї окремої бригади територіальної оборони. Обіймав посади кулеметника розвідроти, бойового медика, фельдшера медпункту. У лютому 2024 р. перевівся до 3-ї окремої штурмової бригади ЗСУ. Там обійняв посаду санітарного інструктора. Отримав відзнаку «Знак пошани». «Ми познайомилися 29 серпня 2016 р., коли групу МФ-3 збирали на першу зустріч із деканом. Це було цікаве знайомство, адже хлопець був веселий, розумний і дотепний у спілкуванні, гарний. Називав мене «мадемуазель» та сказав нашому спільному товаришу, що хоче перевестися в мою групу, бо там є я. Мене це насмішило, бо ми ж знайомі 10 хвилин тільки. Разом посміялись, але через кілька тижнів ми почали з Петром зустрічатися. Ми вчилися в одному училищі 4 роки, але я не бачила його, побачила вперше уже в універі. Проте Петро мене примітив ще тоді, як виявилось. Він не знав, яким спеціалістом хотів бути. Казав, що його мета — головний лікар. Паралельно з навчанням працював не у медичній сфері. Прагнув досягти фінансового достатку та незалежності. Петро завжди працював. Не було періоду, щоб він сидів без діла. Мене це завжди мотивувало теж рухатися далі. Петро був дуже розвинений у всіх напрямках. Міг поставити діагноз, встановити програмне забезпечення, відремонтувати авто, приготувати вечерю тощо. Пєтя завжди приходив на допомогу, якщо його просили (і навіть коли не просили, але він бачив, що її потребують). Мені здається, він ніколи не відмовляв. Я навіть казала, що він занадто переймається чужими проблемами. Але це не зупиняло його. Де потрібна була допомога — там був він. Розрулити та вирішити будь-яку проблему. Я була з ним, як за найміцнішою стіною, яку не зламати жодним ударом. Я дуже пишалася тим, що він зміг відкрити свій бізнес із ремонту авто з нуля, будучи студентом 5-го курсу. Пєтя впевнено йшов до своєї мети, попри ті перешкоди, які могли постати перед ним. Коли щось йшло не за планом, то бісився, але все одно досягав свого. Я хотіла прожити з ним життя. Ми робили одне одного кращими, життя одне одного повноцінним. Нам було добре разом. Але почалась війна, і наші плани на весілля, дітей, будинок біля моря було зруйновано. Пєтя пішов добровольцем 25 лютого 2022 р. Він не хотів жити під прапором окупанта. Жив і чинив так, як хотів, щоб жила країна, народ. За будь-якої нагоди він поспішав додому, до мене. Хотів побачити людей, яких любив. Намагався встигнути побачити якнайбільше друзів за той короткий час, що був удома. У моєму серці він назавжди залишиться коханим чоловіком, вірним другом, цікавою людиною, гідним чоловіком та захисником, цілим всесвітом, моєю гордістю. Ми були разом 7 років, 7 місяців та 12 днів. Це було велике, щире кохання. Його загибель — це мій біль, що ніколи не мине, рана, що не заживе…» — поділилася спогадами дружина полеглого захисника. Поховали героя в рідному селі. У нього залишились батьки Володимир Віталійович і Лариса Петрівна, дружина Ольга.