Півторацький Сергій Миколайович

Старший лейтенант Сергій Півторацький (позивний Марк) загинув 26 липня 2024 р. під час виконання бойового завдання на Покровському напрямку. Під час ворожого обстрілу міна розірвалася біля авто захисника — уламок смертельно поранив офіцера. Тепер воїнові назавжди 45 років. Сергій народився у с. Вертіївка Чернігівської області. У 2001 р. закінчив Національний авіаційний університет у Києві. У 2003 р. одружився та жив із дружиною у м. Ніжин, а в 2011 р. подружжя переїхало до м. Вишневе на Київщині. Багато років працював у віконному бізнесі. Любив читати, цікавився історією та добре її знав. У березні 2023 р. чоловік пішов захищати свою країну та близьких від російських окупантів. Воював у складі 111-ї окремої бригади територіальної оборони. Був командиром стрілецького взводу 119-го батальйону. Після поранення став командиром роти. За гідну службу офіцера нагородили нагрудним знаком «111 ОБр ТрО» І ступеня, відзнакою Міністра оборони України «За поранення», а вже посмертно — орденом Богдана Хмельницького III ступеня. «15 березня 2023 р. був призваний до лав ЗСУ. Дуже хотів вигнати ворога, щоб його сину не довелося приймати цей виклик долі. Робив усе, що від нього залежало, і навіть більше. Він був надзвичайно розумним, справедливим, відданим, людиною честі та гідності. Він був людиною глибокої душі, чудовим, найкращим батьком. Він дав своїм дітям найцінніше — час разом. Був люблячим та турботливим чоловіком, опорою, захистом, другом», — розповіла дружина захисника Ірина. «Сергій був справжнім офіцером, — додав побратим із позивним Сава. — Із самого початку виконання завдань батальйоном у травні 2024 р. він як командир взводу очолив вихід особового складу на позиції під Очеретиним. На той час це був один із найнебезпечніших напрямків на фронті. Уже на позиціях, використовуючи свої знання та лідерські якості, почав уміло керувати боями, коригувати вогонь артилерії. Йому довіряли хлопці на позиціях, у ньому було впевнене командування. Був поранений у ногу, але нікому про це не казав — намагався, шкутильгаючи, бути з хлопцями, оскільки рота постійно брала участь у боях і потребувала командира. Ми змусили його звернутися по меддопомогу, але сім'ї він так і не зізнався. Трошки одужавши, очолив роту. Це був командир, якого поважали, йому довіряли. Багато роботи він виконував сам. Ніколи ніким не прикривався. За можливості сам їздив на ротацію хлопців із позицій. Під час виконання завдання вони з головним сержантом роти поверталися до місцерозташування та потрапили під обстріл. Уламок міни наздогнав їхнє авто та влучив у Сергія. А головний сержант роти отримав тяжку контузію. Досі не можемо повірити, що Сергія з нами немає». «Сергій був розумною людиною, завжди зважував свої вчинки, завжди допомагав, не залишав у біді. Розпочату справу завжди доводив до кінця. Терплячий і стриманий, відповідальний. Мав хороше почуття гумору та підтримував у різних ситуаціях. Ніколи не нав'язував своєї думки, завжди міг вислухати. Син, чоловік та батько, який цінував та любив сім'ю», — розповів найкращий друг Іван. «Пишаюся, що був знайомий і працював із ним. Він дуже порядний і відповідальний чоловік. Точно знаю, що він дуже любить своїх дітей. Пригадую, коли у нього з дружиною народилася друга дитина, він сказав: «Тепер ми всі разом». Якось він приїхав із сином до офісу і захопливо розповідав про малого, про те, як він любить робототехніку. І я про себе подумав, що батько тільки таким і має бути…» — поділився спогадами керівник загиблого Гарік. Поховали військового на Алеї Героїв міського кладовища у м. Вишневе. Вдома на Сергія чекали батьки, дружина, син і донька.