Горбенко Святослав Сергійович (Скельд)

Вічній пам'яті нашого сонячного Святка, з любов'ю і шаною присвячує невтішний батько. «Святослав» — ось перше слово, яке чую я, коли прокидаюсь, від того самого чорного дня 6 жовтня 2014 р. Він загинув у бою 3 жовтня, проте саме 6 я вперше почув, що мій син був смертельно поранений в аеропорту Донецька. «Святослав» — говорить чи то внутрішній голос, чи поранена свідомість, чи його ангел до мене, і біль знову і знову занурює на дно безодні горя та усвідомлення того, що він більше не подзвонить в двері, не увійде ввечері в наш дім — високий, стрункий — і не згребе нас за плечі своїми довгими сильними руками… Як я чекав нашої зустрічі наприкінці жовтня, коли він обіцяв, що повернеться з фронту у відпустку! Він став чоловіком і це мала бути наша перша відверта чоловіча розмова на рівних. Не сталося, бо не судилося. Тепер я, дивлячись у великі світлі сіро-блакитні очі, розмовляю з його фото, що стоїть на старенькому серванті великої кімнати, де ми колись збиралися всією родиною. Поруч — незгасна свічка і білі хризантеми — символ далекої казкової Японії, мову і культуру якої він намагався осягнути в університеті. Його гітара, книги, улюблені сорочки, курточки і кеди — все на своїх місцях у будинку, вірно чекає господаря з далекої подорожі, куди він поїхав… назавжди. Мені випала гірка і славна доля — бути сином героя і батьком героя, бо сам я не герой, а звичайна людина, така, як більшість з нас. Я був на Майдані лікарем, але не пішов добровольцем на фронт, як мій син, бо всіма силами намагався зберегти його і нашу родину, яку в разі моєї загибелі не було би кому годувати і захищати. Крім того, я знав точно, що варто мені поїхати на війну, мій син негайно кинув би навчання і пішов би за мною, як колись він пішов на Майдан у Харкові, почувши, що я поїхав до Києва… Він був останнім чоловіком із нашого роду, і я намагався його вберегти. Не судилося. Він пішов, попри всі мої намагання не допустити цього. Хай пробачить мене Україна і мій народ, але я звичайний батько, звичайнісінький, я годен йти сам, але перед цим хотів би сховати від ворога своє гніздо. Не сховав. Не вдалося. Гаряче, відчайдушне серце Святка штовхало його на захист Вітчизни, попри всі мої батьківські заборони покидати дім. Утім, як добрий вірний син він при цьому хотів, щоб я залишався на сторожі дому, мами й інваліда-бабусі та чекав на нього. Він теж, як і я, хотів, щоб наш дім не загинув. При цьому він, мабуть, не розумів, як мені важко жилося і працювалося з усвідомленням того, що він щодня ризикує життям. Як зістарились прекрасні риси його матері від безсонних ночей і важких думок. На відміну від нього, неслухняного, я залишився в Києві, працював і чекав, долаючи сором і гіркоту, втішаючи себе думкою, що перевезу родину до себе, забезпечу необхідним і зміню його на фронті. Не встиг, не зміг. Утім, що б мені не говорили, як би не дорікали і не засуджували за те, що я відпустив його на фронт і погано виховав, що він мене не послухався, я не засуджую його анітрошечки, бо, пригадуючи власну юність, розумію, що почував би себе так само, як і він. Молоді менше думають про родину і рід, ніж старші люди, вони вірять у своє безсмертя і не чекають смерті. Тому молоді й є найвідчайдушнішими і найгероїчнішими солдатами… Святослав походив зі старовинного роду, який, як не дивно, об'єднував у собі три гілочки трьох народів давньої держави Речі Посполитої, адже серед предків наших є і українці-русичі, і поляки, і литовці. Переважна більшість із них була воїнами, тому не дивно, що київський студент закінчив свою коротку життєву путь саме на шляху Воїна. Він дуже пишався своїм дідом — Олександром Петровичем Могильним, який пройшов дві війни: з гітлерівською Німеччиною і з тою самою Японією, мову і культуру якої потім вивчав його онук. З перемогою він повернувся додому в 22 роки, маючи два ордени та чотири медалі. Пройшов війну й інший дід, Костянтин Єлисейович Горбенко, та два його брати, нащадки старовинного козацького роду (один із братів загинув). Колись польські і литовські наші предки служили в королівських військах за часів Хмельниччини, і наш рід дивним чином об'єднав нащадків колишніх супротивників. Тому в домі нашому завжди з любов'ю і пошаною ставилися і до українського козацтва, і до польського та литовського лицарства, ми не розділяли їх, як не можна розділити предків. І Святко виховувався в пошані до всіх народів, кров яких текла в його жилах. Я дуже сподівався (бо не вірив, що війна закінчиться швидко), що з часом, закінчивши університет, як офіцер, знавець іноземних мов (він вільно володів англійською, говорив французькою, осягав японську, читав польською) Святко принесе велику користь українській армії. Влітку 2014 р. він встиг закінчити військову кафедру при Харківському танковому училищі, здати іспити, скласти військову присягу. Погони молодшого лейтенанта запасу він мав отримати вже після закінчення 4-го курсу Інституту філології Київського національного університету імені Т. Шевченка. Залишався ще рік — чудовий рік у Києві… Річ у тому, що він був природжений історик — це ще один дар від Бога, який був у нього. Сталося так, що він пішов до школи у 5 років і вчився легко та невимушено — мав блискучу пам'ять на дати, імена, події. Хоча в Полтавському ліцеї ніколи не помічали його успіхів на олімпіадах з історії, своє ЗНО з цієї дисципліни він склав на 200 балів, здобувши у 2010 р. запрошення одразу ж у п'ять славетних університетів. Святку було лише 15 років, тому ми обрали два харківські вузи, найближчі до Полтави, де тоді мешкала родина. Крім того, у Харкові на той час навчалася на старших курсах ХАІ сестра Святослава Ірочка, тож дітям було легше разом. Святослав почав вчитися одразу в двох вузах: на англо-японській філології в Харківському педагогічному університеті ім. Г. Сковороди і заочно — на історичному факультеті Харківського національного університету. Ми разом дійшли висновку, що в сучасному світі будь-який фахівець має добре знати англійську і ще одну мову (вибрали японську), а потім відшліфовувати свою професію. Оскільки його дар історика був такий помітний, ми з мамою вирішили дати йому можливість здобути диплом історика, навіть не маючи тоді в Україні жодних перспектив для цієї професії. Як не важко йому було вчитися, він не жалівся на труднощі і недосипання. На 3-му курсі додалася ще військова кафедра, фактично третя освіта, заняття почали збігатися, і Святослав змушений був взяти академічну відпустку на заочному факультеті своєї улюбленої історії, щоб встигати навчатися і мов, і військової справи, якою він помітно цікавився. Крім того, знаючи, як нам важко фінансово, він потайки підробляв вантажником на будівництвах, почавши заробляти перші власні гроші. Коли я про це дізнався, не став забороняти йому, але висунув умову: не запускати навчання. Потайки я пишався сином — він дорослішав на очах, хоча йому тоді було лише 17,5 років… Навесні 2014 р. ми змушені були перевести сина з Харкова до КНУ ім. Шевченка. Річ у тому, що одразу ж від початку Харківського Майдану він став до лав самооборони, як завжди, абсолютно не цікавлячись формальностями: записами, посвідченнями тощо. Проте він брав реальну участь в реальних подіях, найдраматичніших у сучасній історії України: у лавах нечисельних захисників Харківського Майдану він відбивався від злочинних зайд із Білгорода та розлючених бандитів «Оплоту». Ми потім знайшли в інтернеті кадри, де наш син закривався руками від каміння, що кидали їм в обличчя путінські найманці. Проте Святослав мовчав — не хотів, щоб мати і я знали про це. Але я дізнався і зробив усе, що міг, щоб перевести сина до Києва, адже харківська міліція зовсім не захищала їх, і я не був певен, що йому спокійно дадуть довчитися через його участь у Майдані. Я й досі вдячний Києву і киянам, що зрозуміли нас, батьків, і дали Святку шанс довчитися, хоча через різницю у програмах йому довелося важко працювати і недосипати багато ночей. Так Святослав став київським студентом, у нього з'явилися нові друзі, здавалося б, життя тільки починало розквітати, але почалася війна з росією, гіркі звістки приходили з Півдня і Сходу України. Ми все чекали оголошення війни та загальної мобілізації, проте війну назвали АТО і замість формування військ державою народ почав сам формувати свої героїчні батальйони. Відбувалося щось незрозуміле, страшне і парадоксальне. Кращі наші люди йшли беззбройні, непідготовлені, роздягнуті, а їх зраджували, викривали і вбивали нові ординці. Весь світ мовчав знову, крім Польщі і Литви, які разом з Україною забили тривогу. Не почули, шкода… Наявність відвертої зради в тилу і парадоксальне НЕВИЗНАННЯ ВІЙНИ ВІЙНОЮ зупинили багатьох цілком тверезих і корисних фронту чоловіків середнього віку, які не погоджувалися йти в бій, наперед знаючи, що їм стрілятимуть у спини і поведуть у засідку. Мій син був іншим — таким, як і інші герої, що зараз своєю святою кров'ю захищають кордони держави, попри страшні втрати, зради і некомпетентність вищого військового керівництва. І він пішов на війну, незважаючи ані на зраду в тилу, ані на підлу лицемірну політику Влади, яка так і не визнала Добровольчий Український Корпус «Правий Сектор» складовою частиною регулярної української армії, попри весь його героїзм, попри всі досягнення і попри всі втрати… Святко знав моє ставлення до теперішньої війни, знав, що ми, вся наша родина, щиро шануючи патріотів, болюче переживаючи кожну нашу втрату на фронті, НЕ ХОТІЛИ, щоб він ішов зараз воювати. Ми молили його довчитися, адже навіть для того, щоб отримати офіцерські погони, йому треба було закінчити ще рік. Я подумки вже змирився з тим, що він піде до війська, але хотів, щоб він закінчив освіту і краще прислужився б Українській державі. Але ворог наступав, і син казав: «Вони все одно не дадуть нам довчитися, батьку, треба йти, поки вони не прийшли до Києва». Я не погоджувався, наполягав, тому він 17 серпня 2014 р. пішов потайки, щоб я не міг його зупинити… Я не кажу, що він помилився, він пішов у бій за святу справу, але дуже жалкую, що він пішов так — не поговоривши зі мною і мамою, залишивши тільки листа. Я чекав його у Києві 18 серпня, але він вже був у військовому навчальному центрі «Десна», де записався добровольцем до ДУК ПС. Ми пережили страшні 3 тижні невідомості і пошуків, адже звідти він не міг нам зателефонувати. З допомогою друзів я знайшов його в «Десні» лише 9 вересня, перед відправкою на фронт. Це була незабутня, наша остання зустріч з ним живим. Не буду приховувати, я зробив усе, що міг, аби переконати його повернутися до університету, адже відрахування могло би порушити і його статус як військовозобов'язаного (як студент денного відділення, який закінчив військову кафедру, він мав право на відстрочку від призову, а будучи відрахованим, втрачав це право). Те, що він став бійцем ДУКу, тоді не знав військкомат, бо їхні списки берегли в таємниці, й якщо б сталося непоправне, його шукали би з військкомату. Всі ці проблеми треба було негайно владнати, і я просив сина та командування повернути його на навчання й аж після завершення йти до батальйону. Його командир переклав це рішення на Святослава. Син спокійно й уважно вислухав мене і сказав тоді приблизно так: «Тату, вони завтра їдуть, ми були разом на вишколі 3 тижні. Це ж мої товариші. Як я зможу вчитися, коли вони поїдуть самі, будуть там? Ми були разом тут, будемо разом і там. І втім, не думай, що мене до війни де-небудь підготували би краще — тут добре навчають, та і побратимів кращих, ніж тут, не буде. Як доведеться потім знову йти на війну, і я пожалію за ними, і ти пожалієш, що мене зупинив і забрав… Бо ми тут вже здружилися і звикли один до одного…». Тоді я вперше відчув ту спокійну чоловічу, не юнацьку мудрість, якою він керувався й яку я збагнув після чорного 6 жовтня. «Таточку, — сказав він мені. — Допоможи мені, я ж тебе знаю, ти все зможеш, все зробиш. Виріши сам ці проблеми з паперами — поговори і в деканаті, і в військкоматі, а потім я теж приїду у відпустку…». Може, мене й осудить весь світ і багато інших батьків, які, на відміну від мене, вберегли своїх дітей, але після цієї розмови зі Святком я… відпустив його і, знявши з шиї іконку з хрестом, які носив мій дід під час війни, на Майдані повісив йому на шию та благословив. Узагалі в нашому роду не заведено повертати воїнів з їхнього шляху на війну, і я, долаючи раціональні доводи розуму, зробив через біль те, що наказував мені старовинний звичай у серці. Який він тоді був щасливий! І я зрозумів, що, мабуть, зробив щось правильне і корисне для нього, чого раніше не робив. Болюче було прощатися з ним, відпускаючи його на війну, просив його тільки одне: «Синку, обов'язково повернися з перемогою, не підведи мене перед мамою за мій вчинок. Повернись». Він міцно обійняв мене: «Не підведу. Повернусь обов'язково». «Ми переможемо!», — сказали ми одночасно тоді разом… Мені дуже багато разів різні люди говорили, що Святко герой і здійснив подвиг. Так і є, але не знаю, що знають вони, скажу лишень те, що знаю я. Направду, не знаю деталі його мученицької смерті, судмедексперт пише про осколок у шиї, казали, від пострілу російського танка. Бійці розповідали, що в той страшний день «перемир'я» 3 жовтня 2014 р. йшла чергова шалена атака загарбників на аеропорт у Донецьку. Відбивалися пліч-о-пліч десантники та бійці славного 5-го батальйону ДУК ПС (і може, ще хтось — вибачте, не знаю). Багато було поранених, які задихалися в диму, Святослав із побратимом виносив їх із зони ураження. Коли несли ще одного, вистрілив танк. Вони впали утрьох. Святослав і його побратим загинули, але поранений залишився живим. Так мені розповіли. Я радий, якщо той, кого вони рятували, вижив. А отже, недаремно все було. Отже, свій військовий обов'язок вони виконали повністю. Що ж до мене, я визнаю героїзм сина трошки з іншого погляду. Він мав чудове майбутнє, мав молодість, кохання, закінчував університет із перспективною професією, мав законну відстрочку від призову, було оголошене «перемир'я» і він мав всі формальні причини НЕ ЙТИ, але ВІН ПІШОВ, відмовившись від усіх цих надбань і здобутків, від усього свого і навіть від свого життя, пішов захистити кордони наші від лютого ворога, який, попри всі перемир'я і домовленості, вперто дереться на нашу землю, вбиває і нівечить наших людей. Думаю, в цьому, в цій свідомій, дорослій жертовності і є суть правдивого подвигу Святослава, що споріднює його з іншими героями Небесної Сотні й іншими українськими героями українсько-російської війни з незрозумілою викрученою назвою АТО. Ми, люди, всі однакові, як батьки, всі ми певною мірою егоїсти, звиклі вбачати в своїх дітях лишень СВОЇХ дітей, СВОЮ радість, втіху, гордість і надбання. Святко своїм світлим життям, коротким, як спалах, навчив мене мудрості та відкрив мені істину, що це не так. Хай мої слова, якщо буде ласка Божа, послужать маленькою втіхою таким же, як ми, вбитим горем батькам дітей-героїв або просто коханих дітей, що пішли до Бога раніше за нас. Діти посилаються нам як вища втіха і радість від Бога для піклування за ними і виховання їх, але вони ОСОБИСТОСТІ та послані на цю прекрасну землю зі своєю місією – НЕ ТІЛЬКИ для нас, але й для інших, може, й невідомих нам людей, для служби Вітчизні, народу, людству і врешті-решт самому Господу. Вони, наші маленькі і, здається, такі беззахисні та наївні, насправді вже мають Безсмертну Душу і Дух, інколи чистіший і вищий, ніж наш власний. Цей Дух веде їх по життю, безпомилково веде задля виконання тої великої місії, яку поклала на них Божа Воля задля добра і блага не тільки нас, їхніх фізичних батьків, але й задля щастя і добра багатьох інших людей і своєї рідної землі. Вони покликані допомагати іншим, а не тільки нам, вони покликані інколи вчити інших, а інколи і… нас, своїх батьків. І наше завдання — не тільки виростити і виховати їх, а й вчасно побачити це і не соромитися вчитися в них, допомагати їм реалізувати свою місію на землі і принаймні не заважати і не змінювати її спрямування. Коли ми поховали сина 9 жовтня, одна добра проста людина — типовий представник нашого доброго, чесного і трудящого народу, сказала мені простими словами: «Зараз на небі збираються душі наших предків, наших героїв, видатних українців ще з Русі, лицарів, козаків, героїв ОУН-УПА і Небесної Сотні, героїв, що полягли в АТО. Всі вони об'єднуються і стають щитом для нашої України — небесним полком, що береже нас і допомагає захищати нашу землю. І Святослав приєднався до них. Бо Бог потребує чистих воїнів». Я згоден з ним. «Він пішов у Вирій, до Роду», — сказав один із моїх знайомих по Майдану козаків 4-ї сотні. Так він пішов, щоб разом із Родом, разом із іншими Родами там, з Неба, допомагати нам берегти і захищати нашу Україну. Але до цього він освітив моє життя 19 роками свого сонячного життя. І я, долаючи тепер одвічний вже біль, шепчу зранку перед молитвою: «Дякую, Боже, дякую, моя дружино, за ці 19 весен». Дякую тобі, синку. Сергій Олександрович Горбенко. 4 листопада 2014 р. Побратим Чуб: «Прибігли і кажуть, що є поранений на другому поверсі. Питають, чи є санітар. Я не санітар, але трохи щось бачив, знаю. Побігли дивитися. Там чоловік, якого теж добряче зачепило і рухатися не може. Пізніше виявилося, що переламано таз. Ми зі Скельдом його на ноші поклали і почали спускати з другого поверху. І там саме кут вікна. Ми вже завернули, а вибух конкретний, думаю, в арку вікна. Хвилею накриває. Я розвертаюсь, а під Скельдом вже калюжа крові… Це секунда. Я розвертаю його тіло, його, ще живого, знімаю арафатку, а там сонна артерія пошкоджена. Я починаю запихати серветками. У цей час прибігають Кобра і Бара. Бара перев'язує руку, бо вона теж досить глибоко розпанахана, а Кобра за сонну артерію береться, намагається зупинити кров, засипаємо «Целокс». У Скельда ще якийсь слабенький пульс був. Ми намагалися врятувати, але видно, що вже все… Скельд був християнином, а немає більшої честі, ніж віддати життя за ближнього свого. Він у прямому сенсі віддав життя за ближнього». В'ячеслав Зайцев, бойовий побратим, військовослужбовець запасу, депутат Запорізької обласної ради: «Скельд із «Правого сектору» загинув у перший же день, коли наша 2-га рота 79-ї ОАЕБр зайшла в термінали ДАП. Тоді натовпи обдовбаних сепарів гасилися під стінами аеропорту, тому що їхні лідери обіцяли взяти ДАП до дня народження путлера. Мені телефонували, казали, що нас усіх уже вбили — добре, тоді вони б'ються з мерцями. Від безсилля вони почали прострілювати поверхи гарматами танків. Так я дістав перше поранення, а Скельд загинув. Ми зробили нотаріально засвідчені свідоцтва обставин його загибелі, і батьки повинні отримати УБД. Це найменше, що ми можемо для них зробити. Пам'ятайте, Скельд загинув за Україну, захищаючи її зі зброєю в руках. Вічна пам'ять герою!». Редут виконав свою обіцянку і домігся в Міністерстві оборони присвоєння Святославу його чесно заслуженого першого офіцерського звання — молодший лейтенант, яке, попри закінчену військову кафедру і виконану в аеропорту присягу, вперто не хотіли йому давати навіть посмертно. Тепер правда перемогла, і Віолетта передала нам новенькі погони молодшого лейтенанта, які їй передав Редут. Мама поклала їх на чорні плити могили. Ну от, синку, одна твоя мрія і здійснилася — ти нарешті став офіцером. Пісня «13 воїн», яку тезка мого сина, талановитий бард Святослав (Скельд) Бойко, присвятив Святославу Скельду — бійцю 1-ї штурмової роти ДУК ПС. У другу річницю загибелі, 3 жовтня 2016 р., ця пісня вперше була виконана над могилою Святослава на Берковецькому цвинтарі у Києві.