Цибульський Володимир Романович (Сагайдачний)

Старший солдат Володимир Цибульський (позивний Сагайдачний) загинув 6 липня 2022 р. поблизу с. Тернівка на Миколаївщині. Під час ворожого обстрілу дістав смертельне осколкове поранення. Володимир Цибульський народився в с. Тягун Вінницької області. Після школи пройшов строкову службу в армії. У 1990 р. на відмінно закінчив Вороновицьке ПТУ-14, де здобув фах монтажника технологічного обладнання, електрогазозварника. Працював електрогазозварником газокомпресорної служби ГКС-36 Іллінецького промислового майданчика. Щороку підвищував кваліфікацію і паралельно навчався у Міжгалузевому учбово-атестаційному центрі Інституту електрозварювання ім. Є. О. Патона НАНУ (м. Київ) за спеціальністю «Спеціальна підготовка й атестація зварників на право виконання робіт під час ремонту діючих магістральних трубопроводів (під тиском)». Вважався найкращим газозварником в Україні. Під час навчання отримав посвідчення найвищого, 6-го, розряду електрогазозварника. Неодноразово був нагороджений грамотами за сумлінне виконання трудових обов'язків та особистий внесок у розвиток газотранспортної системи України. У 2014–2016 рр. чоловік був мобілізований до ЗСУ та брав участь в АТО. Обіймав посаду водія інженерно-саперного підрозділу. На третій день повномасштабного вторгнення, 26 лютого 2022 р., Володимир був мобілізований до ЗСУ. Проходив службу у 101-му військовому батальйоні 61-ї окремої механізованої бригади. Обіймав посаду стрільця-снайпера. «Усе було в ньому — душа, талант, краса, мужність, сила. Іскрилося все для нас, як світла мрія… Мій батько отримав позивний Сагайдачний, бо мав авторитет серед військових. Він був у роті за батька, підтримував порядок. Під час бойових завдань коли не було їжі, він її знаходив — що природа дала і було під рукою, та годував хлопців супом. Змайстрував на передовій кузню, де навіть виготовляв з осколків техніки і ракет різні речі: ножі, підсвічники, медалі тощо. Дарував їх своїм друзям та побратимам. Залізо в його руках було, мов пластилін. На жаль, словами важко загоїти в серці болючу рану втрати. Адже смерть найріднішої людини — велике випробування… Ніхто не замінить мені батька. Я без нього, як без повітря. Більше за життя лише тебе люблю я! Ніколи я не зможу забути! Який ти був чуйний, добрий, завжди тримав мене за руки, де б ми не були і скільки б років мені не було. Своєю принцесою ти мене називав…», — написала донька загиблого. Поховали воїна у рідному селі. У Володимира залишилися донька Яна та син Ярослав.