Чабанов Дмитро Анатолійович

Коли любиш, треба тримати. Дуже боляче щастя втрачати. Більш не бачити очі кохані й не відчути губи жадані. Якби знали ви, що востаннє обнімаєте своє кохання, щоб зробили б ви з горя, скажіть? Біль страшний мій, прошу, розділіть. Якби знали, що вже більш ніколи не побачите сонця довкола, не відчуєте щастя у серці, не відкриє ніхто в нього дверці? Як ви думаєте, щоб ви зробили, якби когось страшенно любили? Чи могли би ви зранку вставати, чи змогли б ви без сліз засинати? Чи змогли би жити ви далі, у страшному смутку й печалі? Я не вірю, я просто вмираю. З дня у день його я чекаю. Я не вірю, його вже нема. Цілий світ — це суцільна пітьма. Я прошу вас, якщо ви кохаєте, свою рідну людину тримайте. Бо життя — це паршива дорога, по якій тільки сльози й тривога. Ви живете сьогодні… А завтра… Доля з вами зіграє у карти. І, повірте мені, ви не знаєте, що ви їй безперечно програєте. Не чекала і я, що й мене цей страшенний біль не мине. Я не знала… Сім років кохання, щиру відданість, всі сподівання я зарию. І з ним поховаю. А що буде надалі, не знаю. Лиш вночі в своїх снах його бачу, а коли прокидаюсь, я плачу. Бо не встигла йому я сказати… Бо не встигла його обійняти… Скаже хтось: «Не тужи, все йде далі, все мине, всі сльози й печалі…». Я лиш гірко всміхаюсь й киваю… Бо ці люди нічого не знають. У житті є два справжніх кохання: це є мамине й перше… останнє… Мій коханий, ти серденько моє!!! По житті крокували ми двоє. А тепер ти пішов, й я саменька, як я вижити маю, рідненький? Як я вижити маю без тебе? Як дивитись я маю на небо? Хто тепер мене пригорне, коли біль мою душу пройме? Ну кому пожаліюсь в біді? А кому посміхнусь в радості? Хто тепер мене поцілує? Ніжно скаже: «ЛЮБЛЮ Й НЕ ЖАРТУЮ». Ну для чого мені та краса, якщо в мене тебе вже нема. Моє сонечко. Моя дитина. Моя рідна, кохана людина. Я благаю тебе, ти прости за всі мої скарги й обіди. Ти пробач всі обідні слова, говорила я все жартома… Я молю тебе лиш про одне, ну вернися, коханий, до мене! Я ніколи тебе не ображу, я ніколи і слова не скажу! Ну невже ти не бачиш, мій милий, що триматись не маю вже сили… Лиш слова ті твої пам'ятаю… «Виходь за мене… я тебе кохаю…». Роман Донік: «10-й блокпост. Річниця. Сьогодні хлопці поїдуть покласти квіти до пам'ятника загиблим побратимам. 10-й блокпост у Новоселівці, на повороті на Уманське… Бій біля нього був одним із перших, де терористи застосували важку бронетехніку для лобової атаки. Завдання було відтягнути від Слов'янська танки противника. Відтягнули. Практично з одним стрілецьким озброєнням відбивали атаку танків. Тоді загинуло 7 осіб. Серед них — полковник Володимир Мамадалієв. Я спав поряд у наметі, коли приїздив до них. Пряме влучання танкового снаряда. Його упізнали по берцях, які ми привезли напередодні. Саме тоді я чітко зрозумів, в якому боргу ми перед ними. Ми не робимо їх щасливішими тим, що їм привозимо. Ми не полегшуємо їм побут. Ми даємо той мінімум, який поки не може дати країна. Ми привозимо те, в чому їм буде комфортніше воювати за нас із вами. А якщо доведеться — і помирати за нас із вами. Під час однієї поїздки на місці бою ми побачили хрест. Хрест зварений із залишків ліжок згорілого намету на блокпості. Минуло майже 2 місяці. Під'їжджаючи до перехрестя, ми побачили 2 камуфльовані машини, що від'їздили від узбіччя біля хреста. Це не були автівки 93-ї бригади. Це були автівки частин, які раніше не перебували в тому районі. Проїжджаючи повз, всі зупиняються, щоб вшанувати загиблих побратимів. Під хрестом висадили кущі квітів. І встановили пам'ятник із іменами хлопців. Це може здатися дрібницею, але це не дрібниці. У такі часи. У тих місцях досі тривають бої, і щодня хлопці ризикують життями. І щодня, проїжджаючи повз, вони пам'ятають загиблих. Я вірю, що ніхто не буде забутий і покинутий. Просто треба трохи часу. Майже щодня гинуть хлопці, які потребують нашої допомоги. І щонайменше, що ми можемо зробити, — привезти те, в чому їм буде комфортно».