Кутузакій Олександр Сергійович (Кутуз)

Спи спокійно, Сашка, наш Герой! Болить душа, не заживає рана…Ти назавжди залишишся в наших серцях

Світла пам'ять тобі, земляче, Воїну світла і справедивості, і низький уклін за твою мужність і жертовність. Ти є гордість України. Подяка батькам за такого сина. Слава Герою!

А мати бійцям наказала відкрити труну… Її відмовляли, їй ліки давали і воду… Вона говорила: «Збирала його на війну — Й до раю зберу, і ще раз помилуюсь на вроду». …Вона не зомліла, змінився лише її лик. Вона лише стала одразу, як хмара осіння. А потім поклала в труну вишиванку й рушник І гладила тіло скалічене милого сина. Вдивлялася в риси обличчя, порізи, синці — І наче воліла рукою мару відігнати… А потім сказали ми їй: «Вже прийшли панотці», — Вона все одно не дозволила нам закривати. І більше ні слова не мовила в голос вона, І губи тремтіли, напевне, в молитві за сина, А люди кругом шепотіли: «Страхіття… Війна…» І старились очі її і чоло щохвилини. Коли панотець говорив, що тепер лише Бог Вирішує — й треба молитися всім нам за брата, Вона підійшла і сказала: «Я буду за двох Молитись віднині — за сина свого і за ката». Ми всі оніміли: «Навіщо за ката? Чому?». Її попрохав панотець розтлумачити людям… «Бо в ката, напевне, є діти й дружина, тому Що кара не може торкнутися виключно Йуди»… Коли вже ми їхали, нас провела до воріт… Хрестила по черзі, сльозам — ні кінця, ні упину, Що ми — говорила — віднині всі діти її І що зобов'язані жити за себе й за сина. Дала на дорогу нам їжі, води і вина, А ще в рушникові строкатім — хлібину із сіллю. Рушник вишивала для сина на долю вона, А в сина ніколи, ніколи не буде весілля… Ми їхали мовчки. Судомило душі й вуста, Стояли в очицях згорьовані батько і мати… Ми думали всі про одне, та не сміли сказати: «Земля українська не просто прекрасна – свята…»